Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 14

Я стояла поруч з Ліамом. Як завжди. На правильній відстані, у правильному вбранні, з ідеальною посмішкою на обличчі, яка не показувала нічого, крім підтримки.

Ліам говорив натхненно. Говорив про компанію, її досягнення, її потужність, про блискучі перспективи інвестування. Його голос був гучним, впевненим. Але кожне його слово різало мене зсередини.

— Завдяки рішучості та правильним стратегіям ми перетворили це підприємство на одну з найприбутковіших платформ на ринку, — гордо мовив він, розкинувши руки, немов пророк на сцені.

Ми?

Я тримала обличчя незворушним. Хоча кожна згадка про "нашу команду", про його "керівництво" віддавалась у грудях важким ударом.

Це була компанія мого батька.

 Його ідеї. Його кров, час,  ночі без сну.

А Ліам… він був лише блискучою обгорткою.

Я втиснула нігті у долоні, намагаючись зупинити кипіння, що повільно, але впевнено підбиралося до горла.

Щоб хоч якось відволіктись, я почала розглядати залу. Обличчя знайомі й ні. Хтось позіхав, хтось посміхався, хтось рахував хвилини до кінця цієї театральної вистави.

А потім я побачила його.

Серце зробило подвійний удар, а потім зависло десь між ребрами.

Дрейк.

Він сидів у задньому ряду, спокійний, мовчазний, впевнений. Його погляд зустрівся з моїм, і все навколо зникло. Навіть мій "чоловік", який якраз розмахував руками біля проєктора.

Дрейк посміхнувся. Не зухвало, впевнено.

 І кивнув. На вихід.

Я перевела погляд на Ліама. Він саме захоплено демонстрував слайд із графіками, не помічаючи нічого навколо. У нього – аудиторія. У мене – шанс.

І я скористалася ним.

Гордо піднявши голову, я зробила крок уперед. А потім ще один. Не поспіхом, повільно, впевнено. Як жінка, яка знає, чого хоче.

Ніхто не намагався мене зупинити. Бо ніхто не насмілився. Я  вийшла з конференц-зали, з-під його тіні, з цієї вистави.

Дрейк чекав у коридорі. Не сказав жодного слова, просто подивився. Його погляд обпалював, затягував, змушував рухатись далі, глибше, ближче до краю.

Ми йшли вузьким коридором мовчки, але кожен наш крок гучно лунав у моїй голові. Серце билося шалено. Я більше не могла зупинитись.

Двері в один із технічних кабінетів відчинилися, і ми зникли за ними.

Сам на сам.

Я озирнулась і одразу відчула, як він замикає простір. Дрейк був скрізь: у повітрі, в напрузі, у моїй шкірі, що вже палахкотіла.

— Ти маєш гарний вигляд, — прошепотів він.

— Ти, здається, зіпсував мені конференцію, — відповіла я з викликом, хоча голос тремтів.

— А ти, здається, давно чекала, щоб вийти з неї.

Тиша.

Тільки наші погляди.

Його рука торкнулась моєї щоки. М’яко. Вперше за довгий час я не здригнулася. Не відійшла. Не замкнулася.

Я зробила крок ближче. І світ зник.

***

— Все вже почалося, — його голос хрипкий, наче розтоплений метал. — Ліам поки ще не знає, але перші тріщини вже пішли.

Я дивилась йому в очі. В них не було ані тіні сумніву.

— І що саме ти зробив?

— Легенький поштовх у потрібному місці, — усміхнувся Дрейк. — Його "друзі" вже отримали дещо цікаве. А через кілька днів Ліам сам не знатиме, кому довіряти.

Моє серце застрибало. Нарешті щось змінюється. Нарешті, вперше за довгий час, з'явилась надія.

— Це тільки початок, — додав Дрейк і зробив крок ближче.

Не різко. Повільно, майже лінькувато, як хижак, що вже знає, що його жертва не втече.

— І все це... через мене? — мій голос був тихим, ледь диханням.

— Я не герой, Сакуро, — його очі пробіглися моїм обличчям, зупинилися на губах. — Але деякі речі... складно залишити без уваги.

— Наприклад?

Чоловік мовчав. У цій тиші було більше бажання, ніж у тисячі слів.

— Наприклад, дівчина, яка дивиться звіру прямо в очі й не відводить погляду, — прошепотів Дрейк. — Ти цікава. Небезпечна у своїй відвазі. І така красива, коли злишся.

Моє тіло стислося від його слів. Від погляду, що обпік кожну клітину.

 Пальці Дрейка торкнулися моєї щоки: легкий дотик, що зводив з розуму.

— Це просто… гра? — спитала я.

Він наблизився ще, і тепер я відчувала його тепло, як пульсацію десь у глибині себе.

— Це… цікаве відволікання, — відповів Дрейк, і його губи майже торкнулися моїх. — А може, щось більше. Залежить від того, скільки разів ти ще так подивишся на мене.

Мій подих збився.  

Я мала відвернутись. Мала втекти. Але замість цього я піднялась на носочки й сама скоротила відстань між нашими вустами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍