Vladyslav Derda - Людина у човні, Vladyslav Derda

Матіас, сім'янин, добросовісний працівник і неперевершений боєць змішаних єдиноборств, важка рутина життя змушує його повернутись в клітку, але коли він повертається туди йому надходить лист від друга дитинства, який змінює його життя, адже стає новою сторінкою. Матіасу доведеться зустрітись з минулим і дізнатись насправді хто він і в чому мета його життя!

1. Найкраща дружина

Найкраща дружина

Повертаючись додому після роботи з надважкої зміни, мене турбувала несправидливість цього світу. Як же вміли ці можновладні посадовці і підприємці мистецьки обманювати чесних бджілок на кшталт мене, купа законів, які націлені на здирство твого й так небагатого карману. 

Хто зможе нас врятувати від вічних кредитів і боргів, від вічних несправедливих рішень і пригноблення, коли вже знайдеться справедливий владний чоловік, який покладе цьому край і слово демократія перестане бути важелем управління влади по відношенню до свого народу?

Досить вже вестись на обман, що нав'язує нам свої закони і правила, коли вже прості робочі люди зможуть дихати вільно? Глобальні питання не давали мені спокою, важко було розслабитись і думати про щось інше, але врешті решт ніхо не винуватий мені, що я не багатий, не вмію і не хочу наживатись на інших, але можливо якби вмів то безсумнівно трохи б покращив матеріальне становище своєї сім'ї.

- Дайте чого не жаль на їжу, я просто хочу їсти! - голос лунав безпорадно і слабо, я навіть не зрозумів звідки він взявся. Я так заглибився в свої роздуми, що базувались на несправедливості, що не побачив її результати просто біля себе.

- Раніше б я ніколи цього не зробив, але зараз я просто хочу їсти! - продовжував говорити голос безхатька, що кволо сидів вистромивши одну ногу вперед, а іншу, а іншу я не побачив, її не було.

Я зупинився і поглянув на нього, він дивився на мене в очікуванні, що він зможе отримати те чого в мене так просить.

- Давно ти тут сидиш? - запитав я.

- Вже пів доби синку! - відповів знедолений голос.

- І ще нічого не вполював? - запитав я спокійним тоном.

- Та кому я потрібен? Я потрібен був коли була війна і в мене було здоров'я, а зараз я просто сміття, на яке навіть ніхто й не гляне!

- Як тебе звати?

- Вільям, так мене звати! - відповів колишній вояк.

- Знаєш, це буде смішно звучати, наче якась відмовка, але в мене немає грошей!

- Той в кого вони є ніколи з ними не поділиться, проте я просто хочу істи! - промовив він.

Я зняв свого рюкзака і витягнув сендвіч, який залишився в мене ще з обіду, не зїв його, а він все ж став у нагоді. Діставши його, простягнув його Вільяму, щоб він поїв.

- Я маю тільки це, тому візьми будь ласка те що в мене є! 

Він просягнув свої бідяні руки і ледь не плачучи взяв той простий сендвіч з моїх рук.

- Дякую тобі синку, я так давно не їв, дякую тобі! - на його очах заблистіли сльози. - А не буде в тебе випадково попити? Водички звісно! - він поглянув на мене ще білишими очима жалості.

Я знову зазирнув рукою до рюкзаку, щоб знайти маленьку пластикову пляшку з водою. Знайшовши її віддав йому, це єдине чим я міг поділитись з іншою людиною.

- Дякую тобі людино! - промовив він, обережно вкусивши мого сендвіча.

- Ти справді воював, чи просто це твій міф, щоб люди давали милостиню? - навіть, якщо він і збрехав, то я не збирався його засуджувати, мені просто хотілося для себе дізнатися правду, надто вже я допитливий.

Він поглянув мені в очі і розчинив свою поношену куртку, потім підняв футболку так, щоб я міг розгледіти усі сліди від куль, шрами від ножа і операційні шви.

- Тепер, що ти думаєш синку? Що скажеш? - запитав він дивлячись в мої очі з величезною гордістю, знаючи, що істина за ним.

- Думаю, що наша країна забула своїх героїв! - сумними словами промовив я.

- Не просто забула, вона їх розтоптала! - він поправив свою футболку і тут було важко з ним не погодитися, влада забула про нас, ми їй потрібні, лише поки з нас можна щось взяти, а коли ми стаємо непотрібні, нас викидають, як відпрацьований матеріал.

- Якби ж я міг зробити більше, але зараз такий час, що кожен бореться як може!

-  Ти й так зробив для мене багато, нагодував мене, я щиро дякую тобі, хай навіть більшість людей наслідує зло, але все ж є меншість, що несе світло в цей морок темряви, тепер я знаю, що моя боротьба була недаремною! - на його вустах з'явилися ледь помітна усмішка, невиразна, проте щира.

- Це дрібняця в порівнянні з тим, що для мене зробив ти!

- Як тебе звати синку? - запитав він, жадібно їси сендвіч.

- Матіас! - відповів я.

- Ти не просто носій свого імені, не просто частина цього суспільства, ти образ Божого творива, такі як ти - остання надія людства!

- Я всього лише заручник системи, як і всі інші, що кожного дня ведуть боротьбу за своє існування. Бувай ветеране! - я попрощався з ним і пішов далі додому.

- Ти той хто здатен вирватись з системи, щоб зламати її! - промовив Матіасу у слід старий ветеран Вільям.

***

Стомлений важкими думками і важким днем на своєму заводі, який забирав усі мої сили, усе чого я бажав це спокійно відпочити і зібратись з думками, чого мені так бракувало останнім часом, хоча грошей бракувало більше і через це у нас були певні складнощі.

Моя дружина Емілі зустріла мене своїми теплими обіймами, і ніжним поцілунком, а я як завжди холодним серцем пропустив її тепло повз себе. Мені було важко дивитись в її змучені і прекрасні очі, адже не такого життя я бажав їй і не таке життя я обіцяв їй коли ми зустрічались, коли брав її собі за дружину.

В моїх мріях і цілях усе було інакше, але життя довело, що мрії для мене так і залишаться нездійсненними. Тому я холодно зустрічав її, бо не міг себе пробачити, що в нас усе кепсько, скрутно і бідно, я все таки поганий чоловік, не знаю як вона могла мене й досі любити? Я аж ніяк не заслуговував її любові після всього, що вона пережила разом зі мною.

Навіть наші малюки Давид і Натан, не змогли зрушити своїми посмішками і обіймами айзберг, що сховався глибоко в моїх грудях. Я був ображений на світ і на себе самого, на світ, що він жорстокий до мене, на себе, що не зумів грати за правилами світу і не пристосувався виживати в його липкій павутинні що висіла у найтемнішому закутку.

Емілі ще раз обійняла мене, а я спокійно перечекав її обійми удавши ніби теж її обійняв. Я обійняв її, але не так як обіймав колись, хоч і любив її так само як в день нашого весілля. Важке життя і купа проблем, постійна боротьба за виживання давно вже змили холодним дощем усю нашу романтику і насолоду. Любов ще тліла, і її варто було роздмухати, але рутина все маштабніше повівала холодним вітром у нашому домі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍