Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних Євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

+ + +

Усе, що ти побачиш уві сні, —

твої аеродроми запасні,

трава в басейнах і птахи в депо,

осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,

й команди торговельних кораблів

виловлюють із вугільного тла

підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,

минають темінь — мічену, суху,

з вогнем і льодом в серці та душі

вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,

тікаючи від втоми та тюрми,

вже сваряться заведено в імлі,

затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман

і висипають щедро в океан

печальний чай цейлонських узбереж.

Тепер і ти до ранку не заснеш.

+ + +

Я бачив, як ти записуєш чужі адреси

на серветках, рахунках і в телефонах,

як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,

і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,

як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,

як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,

пояснюєш їм, як спинити і перебороти

серце полів, що б’ється під снігом,

мов під бинтами.

Як розшифровуєш назви рослин і станцій,

що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,

як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців

бомби й ікони, що створять надійний захист.

І ті з них, хто слухав уважно твої поради,

ніколи вже не повернуться на свої обжиті вокзали.

І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,

випитуватиме в свідків,

що вони бачили і що їм казали.

І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,

де вони запалюють тепер золоті семафори,

де вони шукають зірки і читають карти,

і де туман уночі наповнює їхні коридори,

про них забуває останній колійний товариш,

і на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла,

і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,

тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.

+ + +

«Доки минала і ця весна

і вода забивала старий водогін,

я намагалась, — писала вона, —

говорити щось тобі навздогін.

Я знала, що ти десь неподалік,

збираєш складне подорожнє тепло

й ведеш зупинок внутрішній лік.

Але що з тобою насправді було?»

Я міняв свої паспорти,

я захищав сумнівні права,

і переїжджав залізничні мости,

і перекладав випадкові слова,

і залишав на ранок міста,

і зупинявся, де тільки хотів,

доки натруджена тиша густа

підіймалася від портів.

Доки вигадувались імена

доки минала вся ця пора

і кожна пасажирка сумна

мені була немовби сестра.

І коли туман заливав до тла

повітряні коридори й стежки,

на півдні, в країні, в якій ти жила,

росли циклонів троянди важкі,

і ти робила все навпаки,

і слухала вночі голоси,

й брали цукор із твоєї руки

трамваї, ніби домашні пси.

І коли мої друзі, без жодних порад,

співали мені щось знайоме й гірке

і питали, чому я вертаюсь назад,

я відповідав приблизно таке:

«І я, і вона, і кожен із нас

наділені часом. І тільки час

поєднує нас і кудись жене

і триває, аж доки весь не мине».

+ + +

Це і є життя —

її серцебиття,

її медичні картки,

її проїзні квитки,

кожна з її речей,

фарба довкола очей,

час, який минає,

коли вона засинає.

Це й була боротьба —

чорна скашна труба,

братні хрипкі баси,

вимотані голоси,

вересневі міста,

вся її гіркота,

терпкість, яка зникає,