Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Кішка поглянула на неї, але не зупинилася. Продовжувала йти далі. Насправді відповідь їй і не потрібна була, й так знала, а тепер запевнилася в цьому остаточно.

Над головою пролетів блакитний папуга. Він сів на гілку дерева й став зеленим. Над квітами літали білі метелики. Сідаючи на травинку вони перетворювалися на квітку, а від подиху вітру знову змінювалися. Та ці дива дівчину не здивували.

Стежки не стало. Навколо росла зелена трава. У діброві, серед великих дерев, стояла біла ванна у якій лежала русалка. Її прекрасний довгий хвіст не вміщувався, тож лежав на землі. Русалка говорила з зірками, а побачивши Ліду щасливо помахала рукою. Дівчина помахала у відповідь, хоч вони й не знали одна одну.

Чим глибше йшли у ліс, тим більше див траплялося дорогою. Проходили повз маленьке селище лісних фей. Зустрічали лісника та бачили молодого фенікса. І ще багато тих, кого Ліда бачила вперше. Кішка увесь час йшла попереду, а дівчина покірно за нею. Сонце пробивалося крізь гілля та припікало у голову та спину. Ліда зняла пальто та поклала його на великий камінь, випадково зігнавши чудернацьких птахів, які спочатку були невидимими. Подумала, що забере потім, коли повертатиметься назад.

Вони вийшли на пагорб з якого було видно розлогу долину. Ліда завмерла на місці. Кішка теж зупинилася, сівши поряд. Внизу, навколо невеликого озера,  розташувалося містечко.  Дерев’яні будиночки були двоповерховими. Стіни розписані візерунками. Загалом люди займалися риболовлею, або садили городи та сади. У повітрі відчувалася магія. Вона була свіжою та чистою, бо ніхто не використовував її для зла. Та й загалом рідко коли нею користувалися, особливо у буденних справах. Ліда про це знала. Від згадок про минуле на очах з'явилися сльози, які вона тримала в собі цілу дорогу.

— Чому ти привела мене додому? — запитала дівчина сівши на траву.

У руках вона сховала обличчя, щоб нічого не бачити. Особливо батьківський дім, який вже давно покинула. Вона знала все ще з того моменту, як побачила очі кішки. Хоча ніяка вона не кішка, а коториба. Тваринка, яка лише схожа на кота, але живе більшу частину життя у воді. Вона допомагає знаходити людей, або загублені речі. Ось знайшла і її.

Ліда сиділа на зеленій траві. Була весна. Літав холодний вітер. Здавалося, що зупинився весь світ. Тихо шуміли молоді листочки. Сонячні промінці падали на білу мордочку кішки. Вона жмурилася й здавалося, що її блакитні очі посміхаються. Коториба знала все, й не лише про Ліду. Знала коли все буде добре, а коли погано. Знала, що зараз дівчина подумає та вчинить так, як вважає за потрібне.

Коториба підвелася за Лідою. Дівчина полегшено видихнула, ніби, приймала важливе рішення та ступила крок вперед… Назустріч своєму дому, але повертатися не збиралася.

— Ходімо. Ти ж не повернеш мені стрічку просто так, тому тоді чому стоїш? — грубо мовила Ліда.

Її очі були світло-рожеві від сліз, які втримала. Вона вирішила ніколи не плакати. Не плакала коли йшла, тому коли повертатиметься теж. Ліда знала, що якщо побіжить за которибою, то не зловить і все одно доведеться грати за її правилами. Тому нехай вона добровільно прийде.

Кішку її слова ніяк не зачепили. Вона добре виконувала свою роботу. Вирвалася вперед, показуючи що вона головна. Гордовито піднявши мордочку вона звернула з центральної вулиці та пішла навпростець озером.

Ліда попрямувала за нею та зупинилася перед водою. Вона й забула як його переходити. Раніше завжди так бігала… зі сестрою.

Коториба застрибнула під воду. Вода в озері була чистою та прозорою. Ліда бачила як по дні пропливають золоті рибки та бігають інші коториби. Де-не-де на поверхні росли латаття, на яких стрибали та засмагали жовті жаби. Ледь згадавши, Ліда зняла взуття та босоніж ступила на товщу води. Короткими кроками перейшла озеро.

Дівчина давно здогадалася, що її вели до батьківського будинку. А дорога з озера вела прямо до її вікна. З води коториба вийшла сухою та пухнастою, ніби, мить тому не ходила по дні озера. Вона спритно застрибнула у відчинене вікно та сіла на підвіконні поряд з квітковим глечиком. Ліда постояла мить. Розглядаючи будинок зрозуміла — він не змінився. І її кімната така сама. Все так, як і було багато років тому.

Ліда ніколи б не пішла за кішкою, якби не стрічка. Це єдине, що залишилося від її старшої сестри Рити, яка давно загинула. У кімнаті було багато фотографій їхньої великої родини. Мама, тато, бабусі та дідусі, а ще п’ять сестер, схожих одна на одну. Ліда взяла дерев’яну рамку, щоб краще роздивитися. Багато разів вона думала, що в її кімнату, або не заходили, або віддали комусь, але… Тут все як і було раніше. Пилу теж не було, отже прибирали. Серце стиснулося.

Перше на що звернула увагу, була вона сама. Тобто її щасливе обличчя у колі родини. Ліда завжди намагалася стояти поряд з Ритою, бо найкраще спілкувалися. Вона завжди знаходила час та заплітала маленьку Ліду саме цією червоною стрічкою. Тому така дорога пам’ять. Коториба це знала. Вона завжди все знає. Навіть майбутнє та минуле.

Посварившись з батьками, бо, на її думку, вони занадто швидко забули про Риту та продовжували жити далі, Ліда втекла з дому. Пішла жити в інший світ без магії. Частково забувши дорогу додому, а зараз бачити це все було неймовірно боляче. Тільки зараз зрозуміла, що образа дуже затягнулася, але… Доведеться обирати між двома світами, що дуже не хотілося.

Коториба поклала стрічку на ліжко та тихенько вмостилася на подушці. Очі заплющила, але слухала. Поставивши фото на місце Ліда повернулася та побачила маму, а трішки далі тата. Вони стояли за межами її кімнати та не заходили. Нічого не говорили.