Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Коториба

Теплі промінчики сонця залітали до крамниці у якій панував гамір. Завтра буде весна. Авто із хлібом запізнилося, а люди вже чекали свіжої випічки. З великими коробками, кімнатою метушилися дві дівчини. Проходячи повз покупців — просили вибачення за незручності.

— Лідо, впораєшся поки що сама? — запитала одна дівчина стаючи за прилавок.

Дівчатам допомагав ще один хлопчина з крамниці поряд, тому Ліда запевнила, що впорається. Крамничка славилася своєю випічкою, тому зранку завжди було людно.

За ранок Ліда переносила достатньо багато, тому трішки втомилася, але не жалілася. Ніна, інша дівчина, так само втомилася. Та загалом жалітися не хотіла, а ні на хліб, а ні на життя, навіть на кота, що заважав пробігаючи під ногами.

Мала каліко, трьох масна кішка, залізла на коробки та елегантно підібрала до себе хвіст. Ліда й не звернула б на неї більше уваги, якби не червона стрічка, яку тримала кицька. Дівчина здивовано розширила очі. Це ж була її стрічка!

— Стій! — вигукнула Ліда.

Кицька й вухом не повела. Вона спритно стрибнула на землю та побігла геть. Дівчина поспішила за нею, але перечепилася через коробку та впала. Перед тим як втратити свідомість — почула голоси навколо себе.

Прокинулася вже у комірчині. Лежала на стільцях з льодом на лобі. В голові паморочилося. Обережно дівчина встала і вийшла. Саме зараз Ніна відпускала поки що останнього клієнта. Можливо підвечір ще прийдуть кілька людей.

— З тобою все гаразд? — заклопотано підбігла Ніна, побачивши подругу. — Я хвилювалася, що забилася ненароком…

— Все добре, не переймайся, — відповіла.

Краєм ока Ліда поглянула на годинник. До обіду залишалося ще кілька годин. У крамниці було спекотно через сонце. Пахло свіжою випічкою.

Раптово дівчина згадала про кішку:

— Ти не бачила кішку? Білу з чорними та рудими плямами? — запитала Ліда зазираючи за вітрину, чи випадково та не пробігає мимо.

Ніна заперечливо помахала головою. Вона рідко звертала увагу на такі дрібні речі. Загалом її цікавила лише робота та зарплатня, а так вона навіть постійних клієнтів в обличчя не пам’ятала.

Сумно відвернувши голову Ліда подумала про те, що можливо ніколи більше не побачить її. А якщо ще й стрічку забрала… Вона була їй дуже цінною. Ні за чим так не сумуватиме, як за нею.

— Можливо підеш додому? — запитала Ніна підійшовши ближче. — Все одно вже не так людно буде, а мені спокійніше за тебе. Краще навіть кілька днів відпочинку…

— Обережнішою мені просто треба бути та й все. Не буде ні мені клопотів, ні тобі, — Ліда не хотіла йти додому. Гадала, що тут відволічеться від кішки, але покупців вже не було. Тому й роботи відповідно. Озирнувшись навколо, продовжила: — хоча, якщо я тобі не потрібна, то може й справді піти додому?

Двічі перепитувати Ніну не доводилося. Подруга допомогла скласти речі та вирядила на вулицю, дорогою розповідаючи правила безпеки. Попрощалися та розійшлися. Й не минуло кілька хвилин, як Ліда зрозуміла, що пальто зайве. Зранку було прохолодно, але коли виходило сонечко, то тепло. Та зелено… Інколи здавалося, що цей рік один з найкращих.

Її дім знаходився не далеко. Хвилин з десять від крамниці. Ліда йшла насолоджуючись містом. Дорогою додому, на вулиці було багато молодих щойно посаджених дерев… а під парканом, між кущами, сидів котик. Тобто, кішка зі стрічкою у зубах. Каліко сиділа гріючись на сонці, заплющивши очі. Ліда кілька хвилин просто дивилася на неї. Боялася, що та знову втече. Дівчина не могла зрозуміти звідки в неї її стрічка.

Кішка, ніби почувши її думки, відкрила очі та поглянула на дівчину. Кілька секунд вони дивилися одна на одну. У каліко були холодні блакитні очі, як гірські озера в яких відображається безхмарне небо. Поглянувши на них Ліда все зрозуміла.

Тепер кішка не тікатиме від неї. Дівчина підійшла та присіла поряд промовляючи:

— Віддай, будь ласка, мою стрічку. Я не хочу бігати за тобою.

Ліда благально простягнула руку, але кішці було байдуже. Вона зірвалася з місця та побігла в сторону лісу. Зараз там було дуже гарно. Тепло та світло.

— Привіт знову, Ніно! — говорила телефоном дівчина. — Все виходить? Допомога не потрібна?

Прямуючи за кішкою, яка гордо йшла попереду та інколи озиралася назад, Ліда зателефонувала подрузі. Повідомила, що дійшла додому та що з нею все гаразд. Ніна відповіла, що в неї теж все гаразд, тому хай не переймається.

— Якщо що я вже ляжу спати, тому можу не почути телефон. Тож ти не переймайся зі мною все гаразд, — попередила Ліда.

Подруга запевнила, що все буде чудово. На цьому розмова закінчилася. Ліда сховала телефон у кишеню пальта. Говорячи телефоном дівчина й не помітила, як сухе листя під ногами замінила молода трава. Дерева вкрилися бруньками, а де-не-де ще лежав білий сніг. Пора року змінювалася кожного кроку. Ніби ліс не міг визначитися. Тепер осінь змінилася на ранню весну.

Дівчина йшла розглядаючи ледь не кожний листочок. Цією дорогою вона в останнє ходила років шість тому. Нічого не змінилося. Тут завжди була вічна весна, а далі… не хотіла згадувати. Поки що…

— Ти ж коториба? Так? — запитала Ліда.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍