Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 7.1

Анастасія

Тиждень минає так повільно, ніби минув не тиждень, а цілий рік. Кожен день у цьому холодному, похмурому маєтку тягнеться без кінця. Всі дні я проводжу сама.

Після того випадку з покаранням слуг вони практично не розмовляють зі мною. Їхні обличчя стали відстороненими, погляди — порожніми. Вони уникають мене, як чуми, вклоняються і швидко йдуть геть, навіть не піднімаючи очей. Ніхто не сміє зневажити мене, але я не відчуваю перемоги.

Я відчуваю себе привидом у власному домі.

І ось сьогодні трапляється несподіване. Я сиджу за довгим столом у порожній обідній залі, як звикла робити останні дні, коли двері раптово відчиняються.

Вітольд.

Моє серце зупиняється на мить. Він заходить до зали так, ніби це найзвичайніший день, ніби його присутність тут — це норма.

— Ваша світлість, — кажу, ледве стримуючи здивування.

Його погляд спокійний і рівний. Він не відповідає одразу, лише киває слугам, які тут же ставлять перед ним тарілки.

— Я вирішив приєднатися, — каже нарешті. — Наступного тижня ми влаштовуємо прийом. Це важлива подія.

— Прийом? — перепитую, намагаючись зрозуміти, про що йдеться.

— На честь нашого весілля, — пояснює він спокійно. — Усі впливові люди будуть тут.

Моя вилка падає з рук, глухо стукаючи об тарілку.

— Усі? — питаю майже пошепки.

— Усі, хто має значення, — додає він із тонкою посмішкою. — Тобі потрібно підготуватися. Ти повинна виглядати бездоганно.

Я намагаюся знайти слова, але мій розум вперто відмовляється працювати. Прийом. Серед людей, які мене зневажають. На очах у графині Єлизавети. Я уявляю ці погляди, насмішки, приховані усмішки.

— Але я ніколи не була на такому прийомі… — зізнаюся я, знову опускаючи очі на тарілку.

— Ти навчишся, — відповідає Вітольд різко. — У тебе є кілька днів, щоб засвоїти всі правила.

Його холодність змушує мене ще більше напружитися. Це не прохання. Це наказ.

Ми завершуємо їсти в мовчанні. Моє серце важке, а в голові крутиться лише одна думка: Як я зможу впоратися з цим?

Я обережно відкладаю виделку й піднімаю погляд на Вітольда. Його вираз обличчя залишається незворушним, але я знаю — якщо не запитаю зараз, більше не наважуся.

— Ваша світлість, — мій голос тихий, але я намагаюся надати йому впевненості, — я можу дещо у вас попросити?

Він піднімає брову, уважно дивлячись на мене.

— Просіть.

Я зітхаю й швидко підбираю слова.

— Слуги тут майже не розмовляють зі мною. Після того… випадку вони почали мене боятися. Мені… самотньо. Я хотіла б попросити вас дозволити моїй покоївці Марті приїхати сюди. Вона працювала зі мною з дитинства, і я дуже їй довіряю. Її присутність зробить це місце… менш чужим для мене.

Вітольд нахиляє голову, задумливо стукаючи пальцями по столу. На мить я боюся, що він відмовить. Але потім він коротко киває.

— Добре. Нехай вона приїде.

Моє серце стискається від полегшення.

— Дякую, ваша світлість.

— Сподіваюся, вона буде достатньо розумною, щоб не повторювати помилок інших слуг, — додає він холодно, не відводячи від мене погляду.

— Вона не розчарує вас, — відповідаю, намагаюсь тримати голос рівним.

Вітольд більше нічого не каже. Він просто бере келих, піднімається з-за столу й киває слугам, щоб ті прибрали страви.

— Марту буде повідомлено. Вона прибуде через кілька днів.

Його слова звучать, як вирок, але я все одно відчуваю себе вдячною. Хоча його рішення продиктоване не турботою про мене, а прагненням тримати все під контролем, присутність Марти стане для мене ковтком свіжого повітря.

Коли він виходить, я залишаюся одна в залі, але вперше за цей тиждень відчуваю надію. Вже зовсім скоро поруч буде хоча б одна знайома людина.

Наступного ранку мене будять ще до світанку. Слуга стукає у двері, нагадуючи, що настав час розпочати підготовку до прийому. Я зітхаю й повільно встаю з ліжка. Серце важчає при одній лише думці про те, що на мене чекає.

Перший прийом. Мій перший вихід у світ у ролі княгині Волинської. І я знаю, що кожен погляд буде прикутий до мене.

Мене зустрічає група жінок — швачки, перукарі, навіть вчителька етикету. Вони всі дивляться на мене оцінювально, мов на шматок мармуру, який їм потрібно обробити.

— Перш за все, вибір сукні, — каже головна швачка, оглядаючи мене з голови до п’ят. — У вас витончена фігура, але потрібен колір, який підкреслить вашу красу… Щось ніжне, але з ноткою аристократизму.

Я мовчки киваю, дозволяючи їм розпочати роботу. Мене одягають у декілька суконь, одна з яких особливо привертає увагу. Це довга сукня кольору слонової кістки з вишуканими вишивками на корсеті. Вона проста, але витончена.

— Ось ця ідеально підходить для вашого дебюту, — шепоче одна з жінок.

Потім починається урок етикету. Мене змушують годинами ходити по залі з книгою на голові, виправляти поставу й відповідати на уявні запитання гостей.

— Спина пряма, голова трохи піднята, але не занадто, — наставляє вчителька. — Ви — княгиня. Пам’ятайте про це кожної секунди.

Я киваю, хоча відчуваю, як ноги вже болять від безкінечного ходіння.

Пізніше приходить перукарка, яка ретельно укладає моє волосся у складну зачіску з хвиль і дрібних плетінь.

— У вас гарне волосся, — каже вона, закріплюючи останню шпильку. — Це підкреслить вашу природну красу.

День минає у суцільних приготуваннях, і до вечора я настільки виснажена, що ледь тримаюся на ногах. Але я не можу дозволити собі слабкість. Завтра ввечері я повинна бути бездоганною.

Стоячи перед дзеркалом, я дивлюся на своє відображення. Дівчина, яку я бачу, здається чужою. Її погляд сповнений тривоги, але за цією маскою прихована рішучість.

— Ти впораєшся, — шепочу я сама собі.

Завтра я маю витримати свій перший прийом. І довести всім, що я гідна цієї ролі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍