Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 10. Пророцтво Панни Ольги

 

Софія прокинулася рано вранці, коли перші промені сонця ледь торкалися вікна, вносячи м’яке світло у кімнату. Вона лежала в ліжку, намагаючись не думати про нічні кошмари, що знову і знову відтворювалися в її свідомості. Але сьогодні було інакше. Вона відчула дивне покликання, ніби невидима нитка вела її кудись, і через кілька хвилин вона опинилася в бібліотеці. Тут було темно і тихо, лише старі книжки шепотіли їй свої таємниці.

Софія йшла між рядами полиць, коли її погляд зупинився на ящику, що стояв на нижній полиці, зовсім непомітно для всіх інших. Він виглядав старим, витертим, як і всі інші предмети в цьому будинку. Але щось у ньому привертало її увагу. Вона не знала, чому, але її серце затрепетало, коли вона простягнула руку, аби відкрити цей ящик.

Відчувши, як кришка важко піддається, Софія заглянула всередину і побачила щось маленьке, покрите пилом. Це була підвіска, чітко впізнавана навіть серед безлічі інших речей. Вона була круглою, з тонким ланцюжком, покритим старовинним сріблом, а на медальйоні вигравірувано символ, який Софія не могла розпізнати. Коли вона взяла його в руки, холод металу відразу пронизав її шкіру, наче він залишався холодним навіть після всіх років забуття. Щось невідоме, таємниче, і водночас знайоме.

Вона повернула медальйон і побачила знайоме, хоча й дуже тьмяне ім’я, вирізьблене на задній частині підвіски – Катаріна. І в той момент, коли її погляд затримався на цьому імені, вона зрозуміла, що медальйон був частиною минулого, яке вона не могла забути, і яке, здається, знову знаходило шлях до її теперішнього.

Софія відчула, як холодний піт виступив на її лобі, і гіркота наповнила її рот. Вона не могла повірити, що знову зіткнулася з цим предметом, з цією частиною своєї долі, про яку вона намагалася забути. Це був знак. І цей знак, немов привид із минулого, не залишав їй шансу уникнути того, що неминуче мало статися.

Софія не знала, що гірше: її сни, що ставали все більш реальними, чи правда, яку вона боялася прийняти. Її свідомість була сповнена зображеннями, що не належали до цього світу. Кожен її крок в реальності вів до снів, які виглядали настільки реальними, що часом здавалося, ніби вони — єдине, що існує. Вона почала втрачати орієнтацію, і кожен момент, кожна дрібниця ставала частиною великої головоломки. Вона не знала, хто була насправді: Софією чи Катаріною. Чи мала вона право на будь-який вибір?

"Вибір". Це слово переслідувало її, немов темна тінь, що не покидала її навіть уночі. Вона не хотіла робити вибір. Це було занадто важко. Але вона знала: час спливає. І кожен її день наближав її до того моменту, коли їй доведеться вирішити.

Того вечора панна Ольга сиділа біля каміна, її постать виглядала незмінною, спокійною, навіть у цей момент, коли навколо здавалося все летить шкереберть. Її погляд був пронизливо спокійний, і в ньому було щось таке, що змушувало Софію відчувати себе ще більш безпомічною.

— Ви вже зрозуміли, що уникнути цього не можна? — запитала панна Ольга, не підводячи погляду від вогню.

Софія стояла посеред кімнати, не в змозі втриматися від того, щоб не стиснути в руках медальйон. Це був той самий медальйон, що носила Катаріна. Це був знак. І Софія не могла його ігнорувати.

— Що означає прокляття? — її голос ледь прозвучав, але вона все одно сказала це, хоча розуміла, що відповідь не принесе полегшення.

Панна Ольга повільно підвела на неї погляд, і, здається, все навколо затихло. Тільки потріскування палаючих дров наповнювало кімнату тінями.

— Це не прокляття, Софіє. Це незавершений вибір, — її слова прозвучали спокійно, але в них було щось таке холодне, що Софія відчула, як її кров замерзла.

— Що? — Софія не могла повірити своїм вухам. — Як це? Як можна зробити вибір, коли я навіть не знаю, хто я?

Ольга зробила паузу, і її погляд став майже задумливим.

— Одна душа має залишитися. Друга — повернутися, — вона повільно вимовляла слова, ніби даючи час кожному з них осісти в душі Софії.

Софія відчула, як її груди здавлює щось важке. Її серце билося швидше, але у неї не було слів.

— Що ви маєте на увазі? — її голос був ледве чутним, але повним тривоги.

Панна Ольга взяла чашку з чаєм, повільно піднесла її до губ, ковтнула і лише потім сказала:

— Ви не можете залишити цей танець без жертви.

Тиша розлилася по кімнаті, тільки вогонь продовжував тріскати, кидаючи тіні, що танцювали по стінах, як невидимі сили, що слідкують за кожним її рухом.

Софія сіла. Вона не знала, чого чекати далі. Відчуття холодної реальності розривало її всередині.

— Я маю залишитися… або він? — її питання ледь виходило з уст, але воно відгукувалося глухим відлунням у тій порожнечі, що виникла між ними.

Ольга повільно кивнула, її обличчя залишалося спокійним, але в очах був якийсь сум.

— Якщо ви підете, він зникне. Якщо залишитеся — цей світ забере вас, — її слова, немов важкий камінь, впали на плечі Софії, і вона ледь стримала здригання.

Це звучало так просто, так немов неминуче. Але у кожному її слові Софія чула більше: не було правильного вибору. Жоден шлях не вів до спасіння.

— Є ще один шлях, так? — Софія прошепотіла це, не вірячи, що може бути ще одна альтернатива. Вона відчувала, як її серце починає бити швидше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍