НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Раптом повітря стало ще більш густим, ніби в кімнаті затримувався невидимий шлейф з гіркого запаху, що виникнув без будь-якої очевидної причини. Тиша була глибокою, як у стародавній храмовій руїні, де час зупиняється, а все навколо перебуває в стані заціпеніння.

І тоді це сталося.

Несподівано, з того місця, де лежала карта, піднялась холодна хвиля. Вона пронеслася по підлозі, немов маленький вихор, і дівчата відчули, як по шкірі пробігли мурашки. Марі була першою, хто знову порушив мовчання:

— Ти... ти тут? — прошепотіла вона, майже не вірячи власним словам.

Ася, піднявши голову, прислухалась до шуму, який раптом виник в повітрі. Він був слабким, майже нечутним, але все ж таки вони почули це — тихий, тривожний звук, схожий на шепіт.

— Це… це вона, — промовила Ася, її голос ледве звучав. — Це Катя.

Віка заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Тепер вже не було жодних сумнівів. Щось в кімнаті змінилося. І хоча вона не могла побачити привида, відчувала його присутність, ніби холодна рука торкнулася її плеча. Щось з іншого світу, що ось-ось готове було проявити себе.

Раптом все затихло. Привид, чи це була лише їхня уява, що збіглася з реальністю, знову зникнув, залишивши лише ту невидиму напругу, яка продовжувала висіти в повітрі.

— Вона… вона пішла? — запитала Віка, і її голос звучав тремтячим, злегка наляканим.

Ася підняла картки, й вони знову застигли на підлозі. Ситуація стала менш очевидною, але атмосфера залишалася напруженою, навіть злегка загадковою.

— Не знаю, — відповіла Ася, — але те, що сталося, не можна ігнорувати. Це був знак. Можливо, вона хоче, щоб ми чимось їй допомогли.

Марі зітхнула і, опустивши голову, знову звернулася до подруг:

— Якщо це справді Катя, то чому вона досі тут? Що їй потрібно?

Віка знову підійшла до дверей і глянула на те, що залишилося за ними. Сама кімната виглядала такою ж звичною і безпечною, але кожен з них відчував, що щось не так.

— Не знаю, — сказала вона, — але, можливо, ми повинні повернутися і спробувати дізнатися більше. Ритуал був лише початком.

Ася поглянула на двох подруг, і хоча в її очах світилося бажання дізнатися правду, вона знала, що наступний крок буде набагато складнішим.

— Ми повинні продовжити. Ця історія не закінчена.

І знову, тиша заповнила простір навколо них, але цього разу вона була ще глибшою, більш загадковою.
 

Вже коли дівчата встигли розслабитись і повернутись до звичних тем, атмосферу знову пронизав незрозумілий холод. Той самий невидимий холод, що з'явився ще раніше, несподівано знову повернувся і безшумно заповнив кімнату. На шкірі знову з’явились мурашки.

— Це не може бути просто випадковістю, — прошепотіла Віка, озираючись навколо.

Всі троє подруг притихли. Відчуття присутності чогось, чого вони не могли побачити, продовжувало нависати в кімнаті, але цього разу воно було ще сильніше. Підлога, ніби під впливом невидимої сили, здригалася. Дівчата відчули, як повітря змінилося, зробившись важким, ніби хтось стояв поруч і дихав на них, але цього ніби й не було.

— Катя? — знову невиразно вимовила Марі, дивлячись у порожнечу. Її голос звучав відчутно злякано, хоча вона намагалася виглядати спокійно.

Несподівано, в тиші, що настала, пролунало дуже тихе скреготіння. Мабуть, ніхто, крім них, не міг би почути цього звуку, але кожна з них відчула його на рівні інстинкту. Скрегіт поступово переріс у неголосне, але ясне чмокання, наче хто-то прошепотів у саму душу.

— Чому ти тут? Що ти хочеш від нас? — запитала Ася, її голос все ще звучав спокійно, але кожне слово було проковтнуте страхом, що вирував у серці.

І тут вони почули її — голос, глибокий і приглушений, але безжальний. Слово за словом, воно звучало мов крізь туман:

— Я... не можу піти... без вас. Ви… не можете залишити це так.

Дівчата здригнулися. Цей голос був не схожий на звичний людський. Він був далеким і тривожним, переплетеним із тінями того, чого не повинно було бути.

— Як ми можемо тобі допомогти? — тихо запитала Віка, не зовсім впевнена, чи готова чути відповідь.

Катя, або те, що залишалося від неї, відповіла лише вищим тоном, який пронзив їх душу:

— Ви повинні знати, що я не прийшла сама. Те, що я залишила позаду, є частиною мене... але не тільки частиною. Залишилося більше, ніж просто моє ім'я.

Всі троє дівчат, розуміючи, що це більше не гра, а реальна загроза, обмінялись переляканими поглядами. Їхній емоційний стан переріс у паніку. Ася намагалася зібратися, але слова ніби застрягли в горлі.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Марі, намагаючись виглядати твердо, хоча її руки тремтіли.

Катя знову заговорила. Її слова лунали дедалі розгубленіше, наче вона намагалась донести думки, які не могли знайти виходу.

— Я не одна... Це не просто дух, це щось більше. Воно… забирає нас. Усіх. Це не закінчиться, поки ви не дізнаєтеся, що воно хоче від вас. І тоді ви будете його частиною... як і я. Як і я...

Кожне слово було немов темна хвиля, що накривала їх, і вони не могли від неї відірватись. Повітря стало гірким, немов повне розчарування і неможливість втекти від цієї ситуації.

Тиша знову заповнила кімнату. А потім щось... дивне. Світло, яке раніше тьмяно миготіло на стелі, раптом загорілося яскравіше. Проте цього разу воно не було звичним. Світло билося, як рідка матерія, розтікаючись на стінах і немов охоплюючи кімнату чимось дуже старим і моторошним.

— Ми повинні йти, — сказала Ася, її голос звучав твердо. Вона підняла картки Таро, але навіть картки вже не здавались такими важливими.

Віка і Марі мовчки погодились, всі троє встали, готові до наступного кроку. Але кожен з них відчував, що цей крок може бути фатальним.

Кроки, які ведуть у невідомість, були вже не просто дійсними — вони вже змінювали все навколо.