Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

У роки, які передували революції 1848 р., коли в Габсбурзькій монархії посилено пропагували ідею всеосяжної австрійської державної нації, структурною прикметою національної ідеї етнічної більшості західноукраїнських земель стала поява альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.). На наш погляд, це свідчило про те, що повага до культури власного минулого мала особливу вагу там, де інші чинники цілісності спільноти, наприклад держава і нація, були виражені не досить чітко або їх зовсім не було. Приміром, минуле українців, увиразнене красним письменством у «Русалці Дністровій», відігравало важливу роль у формуванні їхньої колективної самосвідомості. Воно ж опосередковано підтримувало й ідеї національної єдності, а отже, і формацій, які тоді зароджувалися і стали репрезентантами українців Австрійської імперії під час «Весни народів» — ГРР, «Галицько-руської матиці» та ін. Не випадково перша відозва ГРР закликала; «Встаньте, браття, але не до звади і незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо і повинні, будьмо народом!»

Істотним кроком на шляху функціонування національної ідеї на західноукраїнських теренах стала діяльність українського аматорського театру. Керуючись типологією М. Чакі про ментальність та ідеологію видовищ, можна стверджувати, що постановки аматорського театру в Галичині 1848—1851 рр. виконували щонайменше три функції. По-перше, вони організовували суспільне життя в чітко окреслених межах (скажімо, в тогочасних театральних осередках — Коломиї, Львові й Перемишлі), приводячи в дію механізми саморегулювання конкретного соціокультурного середовища (специфічної культурної конфігурації) через схвалення і засудження, часто через протиставлення позитивних і негативних образів. По-друге, сам художній твір, оригінальний чи адаптований, уже був продуктом певного культурного цілого: оскільки його розуміння могло бути забезпечене лишень у випадку використання «слів» (кодів), запозичених з його культурного контексту, то «чужі» коди, які б використовувалися у творі, залишилися б у багатьох випадках незрозумілими. І, по-третє, коли твір мистецтва, скажімо, критикував реалії тогочасних культур (низької чи високої), в рамках яких перебував індивідуум або цілий суспільний прошарок, коли вони викривали тодішні механізми чи намагалися виправити ситуацію, тобто коли вони іронізували над певними (зокрема, політичними) моделями поведінки, висміювали ці моделі або знеславлювали їх, вони могли внести в культуру, яка розвивалася, певні зміни і доповнення.

Оскільки формування національних ідей у досліджуваному хронотопі було пов’язане з процесами модернізації та включення в загальноімперський контекст, найдієвішими засобами самоідентифікаци виступали думки про національну самобутність. Швидкому поширенню її елементів сприяли літературні твори, які відігравали істотну роль у формуванні національних цінностей. Зважаючи на висновки дослідника Г. Бгабга про вивчення нації через її «розповідність» і таким чином будування поля значень і символів, що асоціюються з національним життям, суттєвою є теза, що ідеологія концептуалізується з погляду артикуляції заглибин національної культури. Ми можемо припустити, що повсякденне життя представників етнонацій західноукраїнського регіону демонструвало постійну зміну ідентичностей залежно від домінуючого контексту. Ключовим принципом тут виступатиме ототожнення та самоототожнення як механізми наближення художньої дійсності до дійсності читача. Їх ми простежуємо у творах, мабуть, найвідомішої «трійці» з австрійської Галичини — австрійця Л. фон Захер-Мазоха, українця І. Франка та єврея Й. Рота.

Ідеї, які через прозові й поетичні твори ставали відомими, здобували своїх супротивників чи послідовників у середовищі етнічних спільнот. Наслідком цього стало розгортання полеміки щодо формулювання національних програм і національних міфів. Останні, які виконують важливу компенсаторну функцію, необхідні в критичні моменти: коли етнічній групі загрожує втрата культури і мови, коли етнічні меншини борються проти дискримінації та її наслідків, коли народ веде боротьбу за політичну самостійність. Оскільки міфотворення властиве нації, що формується, варто згадати систему М. Гроха, згідно з якою міфотворчість є одним із необхідних кроків у будуванні державності. Втім, хоч цей елемент і є першим, йому передує усвідомлення себе нацією, самоідентифікація. Цей момент однаково притаманний як імперській, так і ексклюзивній моделям розвитку національної ідеї, тим паче, що після 1848 р. всі концепції рівноправності національностей базувалися на принципі рівноправ’я громадян. Відповідно до цього в основі ідеї ліберальної держави, яка мала виникнути в результаті загального волевиявлення і могла б закріпити за ними необхідну їм «національну» належність, спочатку дійсно лежала демократична концепція, згідно з якою пропонувалося затвердити законодавчим шляхом права не тільки окремих громадян, а й різних етнокультурних груп. В умовах безперервного розшарування соціуму така концепція передбачала ще й стримування процесів прискореної диференціації і фрагментації суспільства, зумовлених відомими соціально-економічними перетвореннями: вважалося, що цим процесам могла зашкодити вже сама воля до «національної» єдності. Щоправда, досягнення національної єдності в етнічно багатоскладовій Габсбурзькій монархії було справою надзвичайно важкодосяжною.

Про це свідчать спроби конструювання нових національних міфів у досліджуваному хронотопі. Адже, за визначенням російського вченого В. Шнірельмана, міф виконує три найважливіші функції: 1) виконуючи інструментальну роль, обслуговує цілком конкретне завдання: територіальні претензії, вимоги політичної автономії чи намагання протидіяти культурній нівеляції і збереженню власної культурної спадщини; 2) не визнає різночитань і відкидає ймовірність кількох рівнозначних гіпотез: він ґрунтується на стереотипізації навколишнього минулого чи теперішньої дійсності; 3) свідомо спрощує дійсність і використовує (неправомірні з наукової точки зору) узагальнення на підставі поодиноких і часто неоднозначних фактів.

У нашому випадку особливого значення набували два типи національних міфів — етноісторичний та етнополітичний.

Перший із них легітимізував право групи на територію, на розвиток своєї культури та політичне оформлення аж до вимог повного суверенітету. Другий був невід’ємною рисою етнополітичних рухів і виявляв невдоволення незадовільним станом свого етносу (народу). Тому аналіз міфів такого штибу дозволяє з’ясовувати особливості етнополітичної мобілізації і ступінь дієвості націоналістичної пропаганди. Оскільки міф є об’єднавчим феноменом, у якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення (за Дж. Армстронгом), то становлення національної свідомості етнічних спільнот західноукраїнських теренів було одночасно і свідомим полоном історичних міфів. На нашу думку, останні можна цілком обґрунтовано розглядати як характеристики певних виявів суспільної свідомості етногромад середини XIX — початку XX ст. як «національних свідомостей». Знаряддям націоналізму чи національних ідей, а також політичного маніпулювання були старі або нові національні міфи — про «тірольців Сходу»[8], «Gente Ruthenus, natione Polonus»[9] і «святое историческое посланничество собиранія Земли Русской».

Свій хронологічний відлік міф про так званих австрійських русинів як «тірольців Сходу» бере щонайменше з етнополітичних процесів «Весни народів» і прямої залежності від участі в ній поляків. Вони вели революційну пропаганду серед українців, одночасно не визнаючи існування «русинів» як окремої нації. Польські діячі, визнаючи асиміляцію Русі «фактом беззаперечним, природним, загальнозрозумілим», провадили конспіративну діяльність серед українців у пропольському дусі та в інтересах збереження українсько-польської єдності, не рахуючись цілковито з національними прагненнями українців або не помічаючи їх. Розрив цієї єдності під час революції