Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

1848 р. поляки сприйняли як зраду польських національних інтересів. Адже політика ГРР, яка виникла внаслідок революції 1848 р., була діаметрально протилежною політиці польської етнічної групи: українці виступали за збереження єдиної імперії.

Опосередкованою візиткою такого бачення може слугувати оповідання І. Франка «Гриць і панич», в якому описано події 1 листопада 1848 р. у Львові. Лейтмотивами твору виступають: на макрорівні — придушення польського повстання проти австрійської влади, а на мікрорівні — вбивство українцем Грицем учасника повстання, панича-поляка Никодима Пшестшельського. Як свідчать факти, русини значною мірою виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони дістали прізвисько «тірольців Сходу», оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось найлояльнішим до Габсбургів. З українців утворили парамілітарні національні організації — «Народну гвардію» та «Батальйон гірських руських стрільців», що блокував гірські перевали в Карпатах, щоб не допустити об’єднання польських та угорських повстанців. У сподіваннях знайти підтримку своїм національним домаганням у протидії польським впливам галицький провід демонстрував свою лояльність Габсбургам, на відміну від польської шляхти, яка аж до 1860-х рр. була виразно опозиційно налаштована до Австрії і не залишала надій на відновлення польської державності. Проте, як відомо, ГРР зазнала невдачі. Її головною вимогою був поділ Галичини за етнічним принципом на польську й українську частини, однак, починаючи з 1849 р., після укладення австро-польського компромісу, польський влив у Галичині тільки посилився.

Внаслідок невдачі польського повстання в Росії 1863 р. відбувся крутий поворот польської політики щодо Австрії — від опозиції до проголошення абсолютної лояльності і, як наслідок, співпартнерства в управлінні імперією. До того ж байдужість і упередження українців щодо так званого Січневого повстання була неочікуваною і прикрою несподіванкою для поляків, які оцінили її як зраду. Наслідком цього, за визначенням Л. Нагорної, стала українська ідентичність, яка формувалася в Галичині як реакція на послідовно здійснюваний австрійською владою курс на забезпечення польського домінування в краї і, відповідно, на ґрунті політизації етнічності. Упродовж XIX ст. етнічний складник у фундаменті галицької концепції української нації постійно посилювався і зрештою переріс у виразний антиполонізм.

Досліджуваний період був часом формування незмінного кола асоціацій національного характеру поляків — християнських вартостей, передусім типово польського ґатунку католицької релігійності (з яким часом пов’язується формула «твердиня християнства»), сарматизму[10], польської національної манії величі, романтизму й позитивізму, а понад усе — певної моделі історії та кола літературних текстів. Незважаючи на зростання національного самоусвідомлення українців, переконання галицьких поляків, що українці не здатні до незалежності, прогресувало. Речниками такого погляду були, зокрема, ендеки[11], які мали дедалі більший вплив на крайове суспільство, а також консерватори, об’єднані в групі Подоляків[12]. Розв’язання польсько-українського конфлікту, на їхню думку, виражала максима «Gente Ruthenus natione Polonus», яку від другої половини XIX ст. українці розглядали як вираження ворожої їм полонізації.

Подоляки гостро реагували на чимраз більші вимоги українського руху, який мав виразно народницьке забарвлення, його намагання самостійно бути речником народу і відмовляти в цьому праві місцевій шляхті, яка почувалася «трохи русинами», а решта була польського походження. Прикладом може бути виступ А. Голеєвського в Галицькому крайовому сеймі в жовтні 1889 р. Звертаючись до українських послів, він зауважив: «...Не знаю, чи ви тут чужі, чи ми. Бо хто ж вам поставив церкву святого Юра, хто ставив церкви, якщо не ми, руська шляхта? Хто ж, якщо не ми, хто зараз признаємося до ширшої вітчизни, до Польщі... Ми тут віддавна, не як рущизна напливова, бо вона виникла тільки після 1848 р.».

Етнонаціоналістичні версії минулого західноукраїнських земель сповідували й етнічні росіяни та адепти російської імперської ідеї, відомі під збірним образом тандему галицького русофільства/москвофільства. Відзначмо, що спочатку політична еволюція старорусинів у бік Росії зовсім не означала їхнього культурного зросійщення. Радше навпаки, старорусини ревно охороняли специфічні традиції галицької духовності, які, на їхню думку, були важливим засобом протистояння польським культурним впливам, у той же час негативно ставлячись до спроб народовців модернізувати український суспільно-політичний процес у Галичині. І навпаки, політичні амбіції москвофілів, передусім у передвиборчий період, були, на думку українців, альянсом із галицькими поляками.

Російське уявлення про Галичину як невід’ємну частину імперії Романових, яку в разі майбутнього військово-політичного конфлікту слід повернути в її територіально-адміністративний організм, тим самим завершивши нібито «святое историческое посланничество собиранія Земли Русской» (вперше згадане І. Крип’якевичем 1916 р.), свідчило про нав’язування чи функціонування міфу про спільну «етнічну сім’ю». Згідно з ним, «свій» етнос розглядався щодо споріднених або дочірніх етнічних груп (які заселяли інші землі) в іпостасі «старшого брата».

Іншим міфом була безумовна ідентифікація «своєї» етнічної групи з цілком визначеною мовою (поняття «церковнослов’янська» означало «російська»), яка нібито була рідною йому від самого початку (міф про лінгвістичну спадкоємність). Функціонування останнього міфу активно підтримували галицькі москвофіли, які час від часу спеціально зверталися до Державної Думи (починаючи з 1907 р.) з вимогами захистити російську мову, та газетні дописи про нібито утиски росіян.

Публічне наголошення на праві та обов’язку захистити росіян у близькому зарубіжжі стало головним елементом офіційних російських поглядів, які яскраво фігурували в зовнішньополітичних пріоритетах російських політичних партій. Це підтверджувало наявність російського офіційного вітчизняного націоналізму, головні диригенти якого перебували в Санкт-Петербурзі. Очевидно, що до початку Першої світової війни публічна риторика вітчизняного націоналізму для них уособлювала російський рух щодо зміцнення гегемонійного становища без територіального приєднання ближнього зарубіжжя.

Досліджувані терени відіграли визначальну роль у творенні та поширенні нових ідентичностей, передусім для галицьких українців. Для них «русинська» самоідентифікація, як узагальнює Л. Нагорна, залишалася найбільш заплутаною й невизначеною, оскільки «Русь» у їхньому уявленні символізувала сакральну спільноту і не пов’язувалася з конкретною територією. Додавалося й те, що самоназва «русин» немала й виразного етнічного забарвлення. Цю позицію чітко висловив один із лідерів краківських консерваторів, граф С. Тарновський: «Якби справа руська була справою національності, якби раз довела, що є руською, не російською, тоді знали б що робити: відкрити обійми і серце й дати їй усе, що самі маємо чи колись можемо мати. Така Русь була б якорем і щитом віри, цивілізації і національності проти Росії, але сьогодні вона такою не є». Тому саме невизначеністю «русинських» самоідентифікацій пояснюються бурхливий спалах москвофільства та його антипод — яскраво виражена русобофія.

Слід додати, що багато в чому відмінною була ситуація на Буковині, етнічна строкатість якої не стала на заваді формуванню її власного етнокультурного типу. Своєрідний топос німецько-єврейської історії й культури, а водночас і атмосфера мультикультурності крайового центру та Буковини загалом сформував міф про Чернівці як «новий Єрусалим» або «маленький Єрусалим на