Дейл Карнегі - Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Але тепер я знаю, що вірогідність моєї смерті від влучення блискавки, за розрахунками Національної ради з безпеки, становить один шанс із трьохсот п'ятдесяти тисяч.

Побоювання, що мене поховають живцем, ще безглуздіші. Навіть у ті далекі часи, коли бальзамування померлих ще не набуло поширення, випадок поховання людини живцем був один на десять мільйонів. Але у дитинстві ця думка не давала мені спокою, і я навіть плакав через неї. Від раку вмирає кожен восьмий. Якщо мені й треба було турбуватися, то через те, що я захворію на рак, а не через імовірність смерті від блискавки чи поховання живцем.

Звичайно, слід зважати на те, що тут йдеться про неспокій, котрий мав місце в дитинстві або у підлітковому віці. Але більшість тривог дорослих людей не менш безглузді. Ми могли б усунути дев'ять десятих наших тривог просто зараз, якби нам вдалося заспокоїтися на досить тривалий проміжок часу, щоб мати можливість проаналізувати їх з позицій закону великих чисел і переконатися, що наші тривоги і побоювання не мають під собою реальних підстав.

Найвідоміша страхова компанія Lloyd, розташована в Лондоні, заробила багато мільйонів доларів, використовуючи властиву людям схильність хвилюватися через події, які насправді відбуваються надзвичайно рідко. Lloyd, по суті, іде зі своїми клієнтами на своєрідний заклад: чи станеться катастрофа, ймовірність якої так їх лякає. Але компанія називає це не «заклад», а «страхування». Насправді ж це стовідсотковий заклад, що спирається на закон великих чисел. Ця компанія процвітає вже понад двісті років, і, якщо людська природа не зміниться, існуватиме ще п'ятдесят століть, протягом яких, як і раніше, страхуватиме взуття і кораблі від нещасних випадків, які, за законом великих чисел, трапляються зовсім не так часто, як ми це собі уявляємо.

Детальніше ознайомившись із законом великих чисел, ми будемо вражені деякими фактами. Наприклад, якби я знав, що протягом наступних п'яти років мені доведеться брати участь у такій же запеклій і кривавій битві, як та, що мала місце під Геттісбергом, я жахнувся б. Я оформив би всі можливі страховки на випадок смерті. Я склав би заповіт і впорядкував свої справи. Я б сказав: «Скоріше за все, я загину в цій битві, тому час, що мені лишився, треба витратити якнайкраще». Проте, за законом великих чисел, у мирний час життя людини віком від п'ятдесяти до п'ятдесяти п'яти років таке ж небезпечне, і має стільки ж шансів завершитися смертю, як і участь у кривавій битві. Цим я хочу сказати, що в мирний час на кожну тисячу осіб віком від п'ятдесяти до п'ятдесяти п'яти років припадає стільки ж смертей, скільки і на кожну тисячу з 163 тисячі учасників битви під Геттісбергом.

Декілька розділів цієї книги були написані в будинку Джеймса Сімпсона. Цей будинок називається «Нам-Ті-Га» і розташований на березі озера Боу в Скелястих горах у Канаді. Я гостював там якось влітку і познайомився з містером Гербертом X. Селінджером і його дружиною місіс Селінджер. Вони приїхали із Сан-Франциско. Мені здалося, що місіс Селінджер ніколи і ні про що не хвилюється — такою спокійною і витриманою була її поведінка. Одного вечора ми сиділи біля каміна, де палахтіли дрова, і я запитав цю жінку, чи відчувала вона коли-небудь неспокій.

«Чи відчувала я неспокій? — посміхнулася вона. — Ще б пак. Неспокій ледь не занапастив моє життя. І перш ніж я навчилася боротися з ним, я власноруч перетворила одинадцять років свого життя на справжнє пекло. Я була дратівливою і запальною. Я жила у неймовірному напруженні. Щотижня я їздила з Сан-Матео, де жила, у Сан-Франциско за покупками. Блукаючи між полицями у магазині, я хвилювалася аж до розпачу: „А що, як я не вимкнула праску? Мабуть, у нашому домі вже пожежа. Чи, може, служниця пішла десь у своїх справах і залишила дітей без нагляду? А вони каталися на велосипеді, виїхали на дорогу, і їх збила машина“. Не поклавши до візка ще й половини необхідних речей, вся вкрита холодним потом, я бігла на касу, хапала придбаний товар, сідала в автобус і їхала додому, щоб переконатися, що там все нормально. Тож не дивно, що мій перший чоловік пішов від мене.

Мій другий чоловік — юрист. Він — спокійна людина аналітичного складу розуму, ніколи ні про що не турбується. Коли я починаю нервувати з якогось приводу, він каже:

„Заспокойся, люба, зараз ми обміркуємо цю ситуацію... Через що ти, власне кажучи, хвилюєшся? Давай застосуємо закон великих чисел і подивимось, яка ймовірність того, що подія, якої ти так боїшся, справді відбудеться“.

Наприклад, я пам'ятаю, як одного разу ми їхали на машині з Альбукерке, штат Нью-Мексико, до Карлсбадських печер. Дорога була ґрунтова. Зненацька розпочалася жахлива злива з ураганом. Автівка не могла пересуватися, ковзала і буксувала на грязькій дорозі. Чоловік майже втратив керування. Я була переконана, що ми заїдемо у рів. Але він постійно повторював: „Не хвилюйся. Я посуваюся помаленьку. Нічого серйозного з нами не станеться. Навіть якщо машина і сповзе у придорожню канаву, то, за законом великих чисел, ми не постраждаємо“. Його спокій та упевненість передалися і мені.

Якось влітку ми вирушили в похід у Туквінську долину в Скелястих горах у Канаді. Одної ночі ми поставили намети на висоті сім тисяч футів над рівнем моря, аж раптом знялася буря. Вона могла вщент пошматувати наші намети, припнуті мотузком до помосту. Ось зовнішній намет затремтів і захитався від поривчастих ударів штормового вітру. Щохвилини чекала я, що намет ось-ось зірветься і злетить у повітря. Я не тямила себе від жаху. А мій чоловік повторював: „Не хвилюйся, люба, ми подорожуємо разом із провідниками з компанії Brewster, а вони чудово знають свою справу. Вони ставлять намети в цих горах вже шістдесят років. Наш намет простояв тут вже багато сезонів. Досі його не зривало вітром, і, за законом великих чисел, не зірве і сьогодні вночі. Але навіть якщо це станеться, ми сховаємося в іншому наметі. Тому заспокойся...“ Я скористалася його порадою і міцно проспала решту ночі.

Кілька років тому в тій частині Каліфорнії, де ми жили, вибухнула епідемія поліомієліту. Раніше мене охопила б істерика. Але чоловік умовив мене зберігати спокій. Ми вжили всіх запобіжних заходів, які були нам під силу. Ми не дозволяли дітям відвідувати місця великого скупчення людей — вони не ходили ні до школи, ні в кіно. В місцевому департаменті охорони здоров'я нам сказали, що навіть під час найстрашнішої епідемії поліомієліту, що будь-коли