Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк

дуже раділи, що він лікує ще і фелахів, які не в змозі заплатити за ліки, але краще бути здоровішим, ніж гордим, тому обидва виявили свою милість. до невірного. Одного разу в 1796 року священик і його помічник були викликані до гарему Ібрагім-бея. Лікарям дозволялося оглядати фавориток і рабинь гарему лише через отвір у стіні, куди хвора простягала руку. Вимірявши пульс і температуру руки, медик ставив діагноз. Але Ібрагім відкинув правила, оскільки хворіла його дружина Зетті Зулейка, з лінії Пророка. Якщо вона помре, він втратить більше половини свого престижу. Він дозволив двом гяурам увійти в її кімнату і робити все, що їм заманеться, аби тільки вона прокинулася від "сну, який наслав шайтан".

Це була якась дивна летаргія, фактично квазі-летаргічний сон, тому що пульс і дихання не завмерли. Священик наказав своєму супутнику натиснути на шийний відділ аорти жінки, а сам притиснув великими пальцями її очні яблука. Раптом крикнув: "пусти!" і відняв пальці. Жінка глибоко зітхнула, дивлячись на них повними здивування очима. Вона була вже не першої молодості, але її обличчя сяяло красою статуй, які ніколи не старіють. Ібрагім-бей обсипав "чудотворця" золотом.

Через два роки армія Наполеона висадилася в Олександрії і рушила на Каїр. 13 липня 1798 року мамлюки спробували зупинити французів у Шубра-Хіт і зазнали першої поразки. Дізнавшись про це, французькі купці і близько дюжини військовополонених були кинуті в каїрську цитадель; ВІН, який випадково опинився в Каїрі, був серед них, бо його співвітчизники підтримували франкську армію. Вночі в'язні почули рев натовпу, який вимагав казні. Сторож сказав їм, що за наказом беків вранці вони будуть видані юрбі. Купці ридали, як діти, солдати й офіцери клялися воювати хоч би нігтями.

Було вже за північ, коли кілька озброєних людей вивели ЙОГО, закрили ЙОМУ очі і погнали вулицями міста. У будинку він зняв капюшон. Побачив, що жінка сиділа на дивані. Вона наказала сісти поруч і запитала:

- Ти знаєш, хто я?

- Так, пані.

- Коли тоді я відкрила очі, то побачила над собою твоє обличчя, настільки близько, що відчувала твоє дихання. Я вважала, що перебуваю в раю, обіцяному пророком, а ти — ангел. Потім я зрозуміла, що я жива, а ти чоловік. Я ніколи не забувала тебе... ти вкрав моє серце.

- Я тебе теж не забував. Я думав про тебе щодня, і ти була мукою моїх мрій.

Вона недовірливо похитала головою.

- Я стара...

-Я сліпий. Ти не змінився відтоді, як ми йшли руйнувати храми Амона в Сіва.

На кінчиках її вій тремтіли сльози. Вона торкнулася пальцями його щетини й прошепотіла:

- Аллах вислухав мене... Я люблю тебе, білий дух моїх чорних ночей...

Вранці ВІН сказав:

- Скажи своїм людям, щоб проводжали мене до цитаделі, потім буде пізно.

- Ти не повернешся туди, — сказала вона, — вони мають вмерти! Моєму чоловікові та Мураду це потрібно, щоб заспокоїти натовп, розгніваний поразкою.

- Я повернуся туди і помру з ними.

- Чому?!... Ти не хочеш жити?!

- Не хочу вмирати від сорому. Я пообіцяв їм, що буду битися.

- Кому ти обіцяв? Чи там твої друзі?

- Ну так.

- Гаразд, іди з моїми людьми і забери своїх друзів.

- Дякую. Я візьму всіх ув'язнених.

- О, Аллах! Ці огидні купці, що обманюють і здирають з бідняків останні лахміття, теж твої друзі?!

- З вчорашнього дня - так.

- Ти цього не зробиш!

ВІН обхопив її обличчя руками, поцілував і попрямував до виходу.

- Якщо ти помреш, ми більше ніколи не побачимось! — гукнула вона йому вслід.

Чоловік обернувся з чимось хижим на губах, гримасою гніву чи натяком на усмішку.

- Мій Бог говорить інакше. Ми можемо бачити один одного на небесах, але щоб потрапити туди, треба цього заслужити. Зроби те, що відкриє для тебе ворота мого раю, і одного разу ми зустрінемося і будемо разом.

На світанку сталася подія, яка вразила сучасників та істориків. Один із них, Роджер Пейр, описав цей факт так: "Ув’язнені напевно стали б жертвами люті черні, якби не дружина Ібрагіма, Зетті Зулейка. Походячи з роду Пророка, яку шанували й поважали як великі, так і низькі, вона виступила проти всіх. Жінка вимагала від Мурада та свого чоловіка, щоб ув'язнених відвели до її палацу і дала їм притулок. Даремно пристрасна, здичавіла юрба хотіла вирвати французів. !Йдіть воювати з тими, хто надходить!" – відповіла їм вона".

Безсумнівно, деякі новини про куліси цього вчинку дійшли до сторонніх, інакше один з перших монографів єгипетського походу Наполеона його учасник інженер Мартін у своїй "Histoire de L'expedition franñaise en Egypte" (Paris 1815), не запевняв би з підозрілим запалом, що щедрий жест дружини Ібрагіма був більше результатом її характеру, ніж любовного спонукання.

ВІН не допомагав французам у цій війні, за винятком випадку, коли підрозділ генерала Зайончка заблукав у пустелі – ВІН разом із монахом вивели заблукалих із піщаного пекла. Минуло ще півстоліття, перш ніж він почав отримувати французьку зарплату. Після поразки Листопадового повстання його зарахували до списку найбільш переслідуваних "бунтівників". Він утік із батьківщини і довго тинявся по салонах Великої еміграції, внутрішні суперечки якої викликали його гнів. Не маючи засобів до існування, він приєднався до французького іноземного легіону, щоб воювати в Алжирі. Преса повідомляла, що легіонери цивілізують дику землю варварів, щоб алжирські корсари ніколи більше не могли переслідувати християн, а ВІН мав старі рахунки з місцевими піратами. Більше того, зібрання сміливців різних національностей, до яких він приєднався, здавалося йому добрим притулком — їхні важкі шинелі, витерті по всьому світу, були, як обладунки, викликаючи повагу і спокушаючи холодною хоробрістю.

Лише на місці ВІН зрозумів, у що вліз, одягнувши легіонерську форму. Вогнем і мечем французи пацифікували країну. Винищували цілі села (нападаючи вночі, під час сну), до останнього немовляти. Стать, вік і вразливість не дали притулку тубільцям. Генерал Бюжо наказав "душити димом людей, які ховалися в гірських печерах, мов лисиць!", так і зробили. Полковник Монтаньяк писав своєму другові в 1845 році: "Любий друже, ось як ти повинен вести війну проти арабів. Убийте всіх (...) винищуйте все, що не буде, як собаки, повзати до наших ніг!".

Коли одна з експедицій принесла жіночі руки і вуха з браслетами і сережками, ВІН застрелив командира підрозділу і дезертирував, викравши трьох верблюдів, навантажених зброєю. Далеко в пустелі він зустрів "бунтівників". Це було дивне, самотнє плем'я,