Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк

- Ти, мабуть, людина тупої крові, — засміявся Ричард, обіймаючи його, — бо всі твої науки пропали даремно. Ходімо зі мною.

Він не міг залишитися в таборі під опікою тих, кого зрадив, не зрадивши себе, хіба що, якщо навчитися не спати. Через годину він уже тікав із Палестини на коні, отриманому від короля. Його переслідували. Бувало гірше, бувало краще, але ВІН якось справлявся. ВІН навіть пережив голод, настільки великий, що тридцять жінок, які з'їли своїх чоловіків, були спалені в Каїрі. Нарешті він утік у пустелю під назвою Аравійська, і його сліди загубилися. Повертаючись, переслідувачі потрапили в зону землетрусу й загинули, а в Єрусалимі, де з благословення Папи був заснований Орден Госпіталю Пресвятої Діви Марії Німецького Дому ("Deutscher Orden"), зробили висновок, що ВІН також мертвий.

А він жив. Приблизно в середині тисячоліття на його шляху знову промайнуло прізвисько Барбаросса, і ВІН вчетверте висадився в Африці. Раніше, будучи придворним польського короля Сигізмунда I, ВІН прославився на найбільших лицарських турнірах Європи. ВІН був одним із динозаврів, оскільки клас закутих в залізо епігонів Баярда, як і самі турніри, наближалися до занепаду, щоб поступитися місцем зовсім іншій епосі.

У 1517 році ВІН опинився в Італії, що було пов’язано з підготовкою ґрунту для одруження короля Сигізмунда І з принцесою Боною Сфорцою. ВІН взяв участь у двох турнірах, здобувши лаври, а потім разом із кількома конкурентами сів на галеру, яка між Генуєю та Чівіта-Векк’я, поряд з Ельбою, потрапила до рук берберських піратів та висадилася в порту Алжиру. Вісім найбільших учасників турніру, їхні коні, їхні обладунки та обладунки їхніх коней, списи, мечі та свобода – усе це стало здобиччю королів середземноморського розбійництва, братів Аруджа та Хайр ад-Діна[19].

Сім'ї добре народжених полонених викуповували їх у піратів, але Рудобороді мали достатньо золота і ніколи не бачили лицарських змагань. Вони вимагали від восьми гяурів видовища: бій не тупими списами, а з гострими наконечниками і наточеними мечами, аж до смертельної крові, а нагородою для переможця була свобода після вбивства останнього суперника. Семеро лицарів — два німці, два французи, угорець, австрієць та італієць — хотіли зневажливо відмовити, але ВІН, який мав найбільший авторитет, вказав їм, що відмовити — це здатися кату, і запитав у них:

- Навіщо помирати смертю барана, коли можна померти смертю лева?

Всі погодилися.

Арену спорядили ​​в полі за містом і огородили жердинами відповідно до інструкцій, які надав ВІН. У призначений день, надягнувши тонну полірованих пластин, вони виїхали на площу, прекрасні, як сталеві ангели, послані з неба на посріблених конях. Майдан був оточений натовпом солдатів і народу. Почесна трибуна була вистелена саф'яновими подушками для братів Барбаросс. Старший, Арудж, підняв руку, показуючи: можна починати!

Почали з параду, бажаючи похизуватися у всій турнірній красі. Їздили парами по площі, піднявши списи. Зібралися разом перед почесною трибуною і рушили до неї по осі великого кола. ВІН першим, а за ним семеро в рівному ряду, кроком, щоб віддати урочистий уклін господарям, а потім почати двобої. Пройшовши третю частину осі, що прорізає арену, вони перешли на м'яку рись, темп якої диктував ВІН. На півдорозі рись стала швидшою, але лише коли вони опустили списи, переходячи в броньований галоп, ті зрозуміли. Здійнявся страшний крик, і кілька сотень яничарів[20] вибігли перед трибуною з оголеною зброєю. Лицарі в'їжджали в цей натовп з великою силою, викликаючи відомий артилеристам ефект вулиці - так називають дію багатокаліберного пострілу з близької відстані в натовп людей; тоді в натовпі утворюється кривавий коридор, який називають "вулицею".

Семірка пройшла крізь яничарів, як крізь пір'я, розкидаючи їх своєю вагою і розтоптуючи копитами, але почесна трибуна була вже порожня. Лицарі оминули її з обох боків, розділившись, як два крила повітряної ескадрильї, і на спинах язичників, що бігли від них, дісталися стін міста. Там вони сформували відділ у літеру V, з HИМ на чолі, як головою хижого птаха, і повернули назад, знову риссю, переходячи на галоп. Кількатисячний натовп попереду божеволів від жаху при вигляді люті цих нелюдських гяурів. Одягнені в залізні шати, із залізними відрами на головах, з рогами, що покривали голови їхніх коней, без жодного відкритого місця, щоб випустити стрілу з лука, вони здавалися чудовиськами, викликаними похмурими джинами пекла.

Залізний клин знову врізався в масу й почав її розрізати, як ніж, що проходить крізь людські нутрощі, вириваючи другий коридор смерті. Але цього разу завершити не вдалося – навіть кулі застряють в купах піску. Натовп був занадто великий, і кожне падіння лицаря в турнірних обладунках означало кінець його героїзму - навіть під час вправ вага цього спорядження не дозволяла йому самостійно піднятися з землі[21].

Лише ВІН потрапив на іншу сторону. Кінь під ним був настільки втомлений, що вони наздогнали б ЙОГО і пішки, якби не грім серед ясного неба: іспанські війська маркіза де Комареса, які з'явилися за містом і почали атаку. Незабаром після цього на річці Саладо Арудж провів свою останню битву. Пробите тіло Барбаросси I було знайдено на полі бою; іспанці розповідали, що його вдарив списом таємничий лицар у турнірних обладунках, який після бою безслідно зник. Серед берберських племен здавна ходили легенди про залізний привид. Саме через страх перед ним Барбаросса II (Хайр ад-Дін) був змушений покинути свої алжирські маєтки та назавжди втекти до Константинополя. Саме цей блискучий металом демон тероризував спадкоємця Барбаросси, Раїса Салаха, і все їхнє покоління, з’являючись серед сахарських оазисів скрізь, де вони намагалися нав’язати свою верховну владу. З роками пам'ять про нього загубилася...

Але ВІН був ще живий. У 1795 році він прибув до країни фараонів разом із монахом-реформатом, священиком Проспером Буржинським, чудовим знавцем східних мов і лікарем. Вирушаючи до таких диких куточків землі, де панували жорстокі мамлюцькі[22] беї, отець Буржинський потребував провідника й захисника, іншими словами, воїна, який знав цю місцевість і не боявся самого диявола. ВІН, емігрант після повстання Костюшка, був представлений отцю Просперу в Римі. Рішення було прийнято після обміну дев'ятьма словами.

- Ти знаєш Єгипет, сину? – запитав Буржинський.

- Я знаю, - відповів ВІН.

- Коли ти там був?

- Давно.

Після кількох місяців на берегах Нілу отець Проспер здобув репутацію найкращого лікаря на Сході. Мудрий гяур лікував беків Мурада та Ібрагіма, які не