Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк

- Колись я це вже чув.

- Тоді, пане, ти почув вірно, є тільки один бог...

- Ти думаєш про назаретянина? У мене є рабиня, яка носить на грудях знак риби[13]...

- Знаки, які носяться на тілі, нічого не значать. Інші жінки мають на грудях знак Пріапа[14], але це не означає, що вони повії. Треба мати назначену душу. Твоя рабиня жива, інакше ти сказав би, що вона у тебе була, а це доводить, що ти її не зрадив, тобто ти порушив наказ государя, який винищує християн вогненною рукою, наказує за ними слідувати, зраджувати. і знищувати. Твоя рука інша, хоч ти служиш йому, тому й знак твоєї душі інший. Здається, у людей схожі кінцівки, але в одних замість руки свиняча нога, а в інших пташине крило.

- Ти не відповів на моє запитання!

- Про назаретянина?.. Поки він ще добрий бог.

- Чому це поки що?

- Тому що колись він може перемогти. Він прихильник рівності і справедливості, хоче, щоб усі любили один одного і щоб ненависть зникла з людських сердець. І оскільки багато людей цього прагнуть, він має шанс витіснити наших богів. Але коли це станеться, його священики зроблять його жорстоким. В його ім’я вони будуть чинити найгірші злочини, щоб здобути та зберегти політичну владу разом з релігійною. І тоді, якщо вони колись її втратять, вони знову стануть добрими. Це правда - переможені завжди благородні, а перемога вироджується

- Нащо ти мені це кажеш?

- Не дай себе спокусити, мій пане, жодним богом, якого проповідують інші, навіть найкращі. Знайди бога в собі, більшого ти не знайдеш ніде.

- А якщо я не зможу?

- Сам акт пошуку засвідчить, що ти справедливий... Я знаю, що ти будеш шукати, бо тобі соромно...

- Я?!

- Так, хоча б і зараз... Сором — великий цілитель. Коли в Мілеті дівчат охопила епідемія самогубств, ніякі молитви, покарання, повчання чи пояснення не змогли її зупинити, і зло було виправлено законом, згідно з яким тіла самогубців виставлялися оголеними на загальний огляд. .. За свій шлях до Бога ти, мабуть, заплатиш втратою гідності, але іноді треба щось втратити, щоб не втратити щось більш важливе.

ВІН наказав звільнити грека, чим розлютив правителів Лептіс Магна. Вони не могли йому перешкодити, бо ВІН був улюбленцем імператора. Однак перед тим, як ВІН покинув місто, прийшла новина, що restitutor orbis (відновник світу), dominus et deus (пан і бог)[15] був убитий бунтівними офіцерами під час військової експедиції в Кенофруріум. Тепер вони могли помститися. ВІН пробив собі дорогу крізь ворота своїм мечем, забрав коня і втік у пустелю, бо це було єдине місце, куди він міг втекти. Позаду нього вітер піднімав із землі стовпи розпаленого піску, наче божевільна танцівниця. Переслідувачі, сліпі і безпорадні, застрягли в завірюсі. Ніхто з погоні не повернувся.

У XII столітті польський король Владислав II, після програшу в громадянській війні, мусив утекти до двору німецьких імператорів і блукати по світу з купкою вірних лицарів; ВІН був одним із них. Хвороба завадила йому виїхати до Святої Землі, коли Владислав зі своєю компанією брав участь у Другому хрестовому поході. Отже, коли імператор Фрідріх Барбаросса очолив Третій хрестовий похід (1189 рік), ВІН вирушив разом з німецькими лицарями.

Через рік (1190 рік) біля Акри, обложеної хрестоносцями, було засновано німецьке лікарняне братство, яке обслуговувало польовий госпіталь і мріяло перетворитися на лицарський орден, що, однак, було важко, оскільки два вже існуючі ордени меча, іоанніти та тамплієри не бажали мати конкурентів.

Наступного року (1191 рік) німцям була обіцяна допомога у здійсненні їхніх мрій – в обмін на делікатну послугу. Начальники братства, отець Конрад, і підкоморий швабського герцога Фрідріха (сина Барбаросси) Буркхард покликали командира стражі, лицаря Зігебранда, і сказали йому:

- Завтра рано вранці король Ричард[16] має таємну зустріч на узбережжі з братом Саладіна[17].

- Звідки ти про це знаєте?

- Від себе самих. Ми послали Ричарду когось, хто прикидався посланцем Саладіна. Замість брата диявола на місці зустрічі з’явишся ти з п’ятьма своїми людьми... І вб’єш англійця.

- Це божевілля! - вигукнув Зігебранд.

- Ні, брате, це наказ. Ричард буде сам, як було домовлено. Навіть якби у нього було три лев'ячі серця, з шістьма людьми він би не впорався.

- А якщо він буде не один?

- Тоді ти відступиш. Але він прийде сам, він не робив такої дурниці в ім'я своєї гордині.

Зігебранд закусив губу.

- Хто нам за це платить? Француз?[18]…

- Той, хто допоможе нам у Святого Отця, щоб ми стали третім орденом. А першими ми станемо без чиєїсь допомоги. Ти готовий?

- Готовий.

- Бери найкращих і вбий так, щоб навіть птахи не помітили.

ВІН був здивований тим, що командир наказав їм одягнути одяг табірних слуг і сховати мечі. Вони йшли за заслоною приморських скель. На домовленому місці, далеко за табором, вже чекав король Англії, також переодягнений. Своє полум'яно-руде волосся він ховав під капюшоном, а довгий плащ огортав його, як бинт.

- Треба вбити цього чоловіка, — прошепотів Зігебранд своїм людям. — Я піду сам, а ви двоє переповзіть і оточіть його. Тоді ми його зарубаємо.

Побачивши Зігебранда, Ричард обернувся до нього, але перш ніж він встиг сказати хоч слово, навколо зблиснули мечі. Якусь мить він стояв, наче вражений блискавкою, а потім скинув з плечей плащ, відкривши свій золотий обладунок, і розреготався найпрекраснішим сміхом, бо тільки страх і відчай облагороджують сміх до рангу великого жесту. Король повільно оголив меч і поцілував його.

- Друже, — сказав він, — довіряю тобі свою смерть. Це має бути красиво! Не переймайся, що їх шість...

- Ви помиляєтеся, пане, - сказав ВІН, йдучи до короля, - їх тільки п'ятеро, а нас аж двоє.

Ричард кивнув йому, ніби на знак вітання чи згоди. Вони притулилися один до одного спинами і чекали нападу.

- Брате! – вражено рявкнув Зігебранд, - що ти робиш!?

- Шукаю Бога в собі, — відповів ВІН. — Геть звідси, негіднику, а то, клянусь, з вас п’ятьох, ми зробимо десятьох, а то й більше.

Коли вони залишилися самі, король запитав:

- Хто вони такі?

- Німецькі госпітальєри.

- А ти?

- Я роками жив серед