Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк

кінноті: коли кінь падає — поранений, втомлений або на слизькому місці — розм’якшіть своє тіло, не напружуйтеся, віддайтеся руху, іншими словами, впадіть смиренно, і наслідки будуть менш тяжкими. Цією порадою він врятував багато життів. Він понад усе любив коней, зневажав людей і бездоганно виконував свої обов’язки.

ВІН і його супутники спостерігали за драмою дівчини, яка була наложницею ієрарха. Командир поводився з нею, як з сукою: коли був п'яним, то принижував її, коли був тверезим, не звертав на неї уваги, за винятком моментів швидкої хтивості. Так не робили з полонянками, які підсолоджували тяготи війни, під час якої найсильніші розбишаки бажали пестощів, бо вони могли стати останньою насолодою — так що ц е привертало увагу. Тим більше, що дівчина із зруйнованого храму Ізіди, послушниця, яка, власне, не встигла до кінця стати жрицею, яку полководець позбавив незайманості, закохалася в нього, дивилася на нього, як на бога, плазувала по його ногами, незграбно (недостатньо витончено, бо не знала хитрощів куртизанок, а кожна спроба пом'якшити його серце закінчувалася невдачею, поглиблюючи її безпорадність), і вона страждала.

Богиня Ізіда з єгипетським ключем "анкх", "ключем життя" (давньоєгипетська фреска)

На третій вечір у пустелі, коли були ставили намети ієрархів, дівчина отруїлася. Поспішно викликаний командир, без особливого зворушення, наказав прибрати тіло, а потім пішов відпочивати. ВІН з'явився у його наметі після півночі. Там було темно, зіниці повинні були звикнути. Командир лежав, згорнувшись калачиком, але не спав; коли ВІН підійшов з ножем, з вуст лежачого витекли слова:

- Пробач мене!

- Я вже пробачив тобі, - відповів ВІН. - Але мій ніж тобі не пробачить.

Лише тоді, коли він підняв руку, щоб вдарити, він помітив, що очі командира вкрилися мертвотним блиском, і що прохання про вибачення адресоване комусь іншому. ВІН стояв у калюжі крові, від якої намокли підошви його сандалій. Нахилившись, ВІН побачив, що руки чоловіка стиснули рукоять його меча, а лезо застрягло у нього в животі.

- О, боги! – здивовано прошепотів ВІН.

Командир подивився на нього й процідив:

- Єдиний бог, дурню, — це бажання людини бути богом... Це воно є богом... Інших немає...

З рота у нього пішла кров, і він помер.

ВІН отримав наказ поховати тіло самовбивці; решта корпусу рушила далі на захід — не можна було зупинятися через одну смерть. ВІН поклав два тіла поруч і замахав лопатою, боячись, що не наздожене своїх супутників. В ямі виблискувала дрібничка. Він добув гемму з вирізьбленим ієрогліфічним хрестом[8], змахнув з нього пісок і кинув у свою сумку, щоб продовжити копання.

Розвиднився день, прохолодний і ясний, ще не забруднений сонцем, один із тих ранків, коли аура є прозорою, як кришталеві намистини. Але на обрії, куди пішли війська, почали з'являтися темні вертикалі, що тряслися, мов епілептик у своєму хворобливому танці. Наближалася піщана буря.

Грецький історик Геродот записав, що п'ятдесятитисячна армія персів, яка йшла з Фів до оазису Сіва, щоб знищити храми Амона, була зненацька накрита пустельним ураганом (пізніше його звали "хамсін") і повністю засипана разом з наложницями, дітьми, тварин і всім табором[9]. Вижив лише ВІН, завдяки тому, що жінка, яку він таємно кохав, відібрала собі життя.

Вдруге ВІН опинився на африканському континенті в III столітті нашої ери. Тепер ВІН був слов'янин з міста Калісії[10], полонений римським вождем Луцієм Доміцієм Авреліаном, що став його фаворитом і, після кількох років кар'єри в римських лавах, впливовим військовим сановником (з моменту, коли Авреліан став імператором).

У 275 році ВІН прибув до Лептіс Магна, щоб оглянути місто, оскільки надходили повідомлення про величезні зловживання з боку влади. Чиновники прийняли офіцера з пошаною і за допомогою багатьох свідків довели, що звинувачення були наклепом, висунутим безбожником-греком, якого кинули в темницю і засудили до смерті за неповагу до богів. ВІН попросив привести чоловіка до Нього, і вони залишилися наодинці.

Вони мовчки дивилися одне на одного, чекаючи, що скаже інший. Не чекаючи, грек першим відкрив рота:

- Про що ти думаєш, якщо взагалі думаєш?

- Я думаю про те, чи ти винен, — відповів ВІН.

- Я винний. Коли народжується білий грак, чорні клюють чужого, і вони мають рацію, бо від дивного можуть заразитися інші.

- Ти був засуджений за єресь. Це було зроблено з приводу брехні?

- Чи можуть люди такого високого рангу брехати? Хіба ти не знаєш, що брешуть лише малі й слабкі? - засміявся грек.

- Досить знущатися! У них є свідки, які це підтверджують.

- Що тут дивного? Маючи рабів, поетів, гладіаторів, клакерів і деляторів[11], вони також мають свідків. Самих правдомовних. Глухий почув, як німий сказав, що сліпий бачив зайця, що біжить, якого кульгавий зловив і дав голому, щоб той сховав за пазуху і відніс додому.

- Що?!

- Я сказав, що правда, яку тобі продали, вже вдома.

ВІН відчув, як у ньому зростає злість.

- Чоловіче, — сказав ВІН, роблячи паузи між складами, — ти дратуєш мене, щоби швидше втекти звідси, прискорюючи собі смерть. Не роби цього, смерть може бути багатоденною мукою... Чи можеш ти довести, що проти тебе привели лжесвідків і ти не безбожник?

- Не зможу, пане, — знизав плечима в’язень, — коза не може сама довести, що вона не гієна. Але подивіться на цих свідків, як вони сидять поруч, дивлячись вам в обличчя, а не в очі. Вони схожі на тих, що сидять у латрині, у яких запор, і навколо них сморід, і всі думають, що їхній сморід найстрашніший, але втішають себе тим, що цей особистий сморід губиться в загальному запаху. Pecunia non olet[12]. Можливо, не повністю, але завжди трохи менше.

- Ти вміло ляпаєш язиком... І звинуватив поважних людей у ​​крадіжці...

- Ні, пане. Крадіжки, які здійснюють знатні люди — це звичайне явище, тож якби місцеві крали нормально, не було б і крику. Я звинуватив їх у крадіжці тому, що вони крали більше, ніж інші люди, заслужені де інше. У мене були докази, але мене зрадили, і докази зникли до вашого прибуття. Натомість мене звинуватили в неповазі до богів.

- А ти їх зневажаєш?.. Скажи правду.

Грек уважно подивився на нього і запитав:

- Наблизься, пане, я хочу побачити твої очі.

Їхні обличчя майже стикнулися.

- Скажу тобі правду», - вирішив в'язень. — Єдиний