Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк

куди давно не заходили гості з міст і чужинці з кораблів з великими вітрилами. Коли вони нарешті зіткнулися з чужаками, то обміняли свою особливість на хвороби, принесені з-за морів, і жорстокість, а їхні жінки - з покірністю невчених людей, вражених нещастям - перестали вагітніти. І плем’я почало непомітно й жахливо вимирати. Останні вірили мандрівним дервішам, що тільки бій з гяурами може змінити долю. Але вони не вміли воювати і були вбиті в першій же сутичці. Їм потрібен був такий гяур, щоб їх навчити. Потім з'явився ВІН.

Його чіткі, точні й економні жести, коли він віддавав накази, були своєрідним кодом — сигнальним кодом, який вони вивчали напам’ять, і навіть якщо один із знаків був новим, вони розуміли його на ходу, завжди безпомилково. Тварини теж не ходять до школи, вони народжуються з дипломами, які ми називаємо інстинктом. Обличчя цих людей були зморщені випробуванням. Вони несли французькі довгі карабіни, як палиці. Вони мужньо виставляли свої засмаглі щоки безбожному вітру й кулям. ВІН навчив їх боротися за волю.

Автор в лівійській пустелі під Тобруком

Спеціально відряджений загін, який їх переслідував, був двічі принижений, але не припинив своїх зусиль. Вирішальна битва відбулася в самому серці Сахари - на легендарній землі М'Заб. Зі дна долини височіють міста-піраміди: п'ять пагорбів-оазисів, укритих будинками, схожими на мурашині кургани, - священний пентхаус секти мозабітів. Вони билися всередині цього пентаполісу, між Мелікою та Гхардаєю. Однак перед цим французький капітан зажадав поговорити з НИМ і запропонував йому "un traite" (угоду): "ВІН здасть "бунтівників" і в нагороду буде помилуваний". Відповіддю було мовчання.

- Entre nous (між нами…)… — додав капітан, — ці звірі не варті того, щоб заради них ризикувати головою». Я вам добре раджу, це ваш шанс. Я даю слово честі французького офіцера.

ВІН посміхнувся. Капітан теж усміхнувся.

- Бачу, ми домовимось. Які твої вимоги?

- Une seule: va donc, salaud, vous m'agacez (Одну: забирайся, свиня, ти мене дратуєш).

У затінку фінікових гаїв розгорілася битва, правила якої диктував ВІН, будучи всюди, як дантівська тінь, що несе супротивникам загибель. Французи бігли, відстрілювалися, а потім в нього влучила куля. Так двигун хоробрості його воїнів згас. Побачивши ЙОГО мертвим, вони розбіглися, як перелякані птахи. Однак він не загинув - куля була послаблена дорогоцінним каменем у його кишені, який він знайшов, коли копав могилу жриці Ізіди.

Прохолода ночі повернула його до тями. ВІН підповз до колодязя і перев’язав рану. Він жив, і праця його не була марною - ті, кого він навчав, навчили своїх синів, а сини народили онуків, і сьогодні Алжир вільний. Зіткнення в долині річки М'Заб було забуте, можливо тому, що мешканці цього анклаву мовчазні і навіть перший дослідник мозабітської цивілізації (наприкінці ХІХ ст.), колишній легіонер Адольф Мотилінський, не зміг відкрити їм роти.

У 1863 році ВІН взяв участь у Січневому повстанні, вірячи, що цього разу його країна відновить свободу. Але коли карта не йде, не допоможе ні мужність, ні благочестя: це повстання закінчилося поразкою, а призначений царем намісник заявив: "Никакой Польши никагда не будет". Частину повстанців розстріляли, інших заслали до Сибіру.

Після десяти років заслання ВІН був призваний до російської армії. Йому підняли до лейтенанта і якби не його повстанське минуле, ВІН би, як казали, за своїм калібром напевно був у гвардії. Його мускулиста фігура викликала захоплення, а очі – страх. Коли він рухався, йому уступали, щоб випадково не наштовхнутися на гардероб в мундирі, а коли він на когось дивився, то робив це так, ніби хотів просвердлити людину до глибини серця.

У 1907 р. спалахнув конфлікт між Абіссінією та Італією (через напад мешканців Амхаргу на торгову станцію Луг у Бенадірі). Абіссінський негус Менелік II підозрював, що італійці використають це як привід, щоб компенсувати свою поразку в останньому десятилітті минулого століття, і почав підготовку до війни. Раніше йому допомогла Росія, тому він знову відправив емісарів у снігову країну. Але у царя була своя проблема (полум'я революції ледь згасло), і в 1908 році він міг запропонувати лише частину застарілої зброї та польовий госпіталь із санітарним корпусом. Завдяки своїй практиці у отця Буржинського ВІН був придатний для того, щоб стати лікарем, і тому вилетів у світ.

Коли експедиція прибула, конфлікт уже був вичерпаний, а імператорський двір трусився від інтриг, пов'язаних із престолонаслідуванням, адже довго хворому Менеліку довгого життя ніхто не обіцяв. Вони знайшли берег порожнім, жодних ознак каравану, який чекав би росіян. Верблюдів довелося привезти з Аддіс-Абеби, пославши до неї когось із повідомленням. Місцеві провідники категорично відмовили: час безпечних подорожей по пустелі минув, треба бути божевільним, щоб піти на таку авантюру!

Зголосився ВІН; знайшовся також чоловік, який хотів сховатися в столиці від якоїсь небезпеки і знав дорогу. Вони вирушили на світанку через самхарські дюни, які вважаються найспекотнішою точкою світу (середня температура вище 36 градусів); казали: "Нащо Бог створив пекло, маючи Самхару?". Її не раз обпалювала війна, але Anno Domini 1908 була лише диявольська спека, схожа на ту, що всередині печі, у жорстокій тиші без вітру та хмар. Вони витримали його стійкістю до азбесту.

Вузька прибережна смуга Самхари піднімалася до гірського масиву Данакіль, важкодоступного, але прохолодного, із заспокійливою для тіла температурою. Вони йшли, ведучи коней за вуздечки, втискаючись між ущелинами скель, мовчки піднімалися крутими стежками, пригнічуючи в серці безглузду тривогу. Раптом дикий крик пролунав, як далекий ворожий поклик, і луною розлетівся по горах. Місцевий дістав рушницю і зробив жест, ніби хотів повернутися назад. ВІН відчував, ніби хтось слідкує за ними, але щоразу, коли він озирався, бачив лише піднебесні камені.

Однієї ночі провідник зник. Він повернувся вранці зі зв’язаним малюком, із кляпом у роті та прив’язаним до сідла.

- Вони думали, що зможуть заполювати на мене, — пояснив він, — але дозволили підійти до себе, як до дурнів, якими і є. Я знайшов їхній табір і викрав щеня. У нас буде мирна дорога, вони більше не нападуть, вони слідуватимуть за нами, доки ми люб’язно не відпустимо його.

- Про кого ти говориш? - запитав ВІН.

Провідник розповів йому свою історію. Він був останнім нащадком великого роду. Навчався в Європі, у 1896 році воював проти італійців під Адуа, потім служив інспектором військових постів у районі, населеному данакільськими племенами. Там, бажаючи завоювати дівчину з племені Дахімела, він проміняв своє