Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

скільки від мене можна було очікувати. Але це дешеві виправдання.

Я зрозумів, що Бен на мене дивиться.

— Перепрошую?

— Я питаю, чи ти в порядку? Якийсь розгублений.

— Та день такий.

— Що так, то так, — його обличчя кисло скривилося, коли він поглянув на двері, — а як подумаєш, що може бути гірше…

Я обернувся й побачив преподобного Скарсдейла, який зайшов і затулив світло. З суворим обличчям священник наблизився до бару, всі розмови згасли.

— Цей, мабуть, не випити прийшов, — пробурмотів Бен.

Скарсдейл прокашлявся:

— Джентльмени! — Його очі несхвально ковзнули по кількох жіночих обличчях у пабі, але він не дав собі клопоту звертатися до них. — Я подумав, вам слід знати, що завтра ввечері я проводитиму молитовне служіння за Лін Меткалф і Саллі Палмер.

Його сухий баритон без зусиль заповнив простір.

— Я впевнений, що кожен з вас, — він обвів поглядом паб, — кожен з вас буде присутній завтра ввечері, щоб засвідчити свою пошану померлим та підтримати живих. — Він натягнуто кивнув. — Дякую.

На шляху до дверей священник зупинився переді мною. Навіть улітку від нього відгонило цвіллю. Я помітив білий порох лупи на чорному сукні його піджака, запах засобу від молі в диханні.

— Вірю, що й вас побачу, докторе Гантер.

— Як дозволять пацієнти.

— Я впевнений: ніхто не буде таким егоїстичним, щоб завадити вашому обов’язку.

Що він має на увазі?

Він обдарував мене недоброю посмішкою.

— До того ж, я гадаю, більшість із ваших пацієнтів будуть у церкві. Трагедії об’єднують громади на кшталт нашої. Ви з міста, можливо, для вас це незвичне. Але нам відомо, в чому полягають наші пріоритети.

Останній короткий кивок, і він пішов.

— Ось іде справжній християнин, — констатував Бен. Він здійняв порожній кухоль, який у його великій руці скидався на пів пінти. — Ну, ще по одній?

Я відмовився. Поява Скарсдейла настрою мені не підняла. Я вже збирався допити пиво й піти додому, коли хтось позаду мене промовив:

— Докторе Гантер?

Це була та молода вчителька, з якою ми зустрілися напередодні в школі. Її усмішка згасла, коли дівчина побачила моє похмуре обличчя.

— Вибачте, не хотіла докучати…

— Ні, все гаразд. Тобто, ви не…

— Я вчителька Сема. Ми бачилися вчора, пригадуєте? — мовила вона невпевнено.

Зазвичай я погано пам’ятаю імена, але тут згадав одразу. Дженні. Дженні Геммонд.

— Звісно. Як він?

— Ок. Мабуть. Тобто сьогодні він до школи не прийшов. Але коли мама забирала його вчора, вже начебто було краще.

Я збирався заїхати глянути на нього, але інші справи перебили.

— Впевнений, що в нього все буде добре. Нічого, якщо він не походить зараз до школи?

— О ні, зовсім ні. Я просто подумала… ви знаєте… вирішила привітатись, от і все.

Вона засоромилася. Я припустив, що вона підійшла запитати про Сема. Тільки згодом до мене дійшло, що це міг бути звичайний дружній жест.

— Ви тут з іншими вчителями? — запитав я.

— Ні, сама. Пішла на пошуки, а потім… моя сусідка десь ходить, от і мені не хотілося сидіти вдома самій, розумієте?

Я розумів. Ми трохи помовчали.

— Можу я вас пригостити? — запитав я саме тоді, як вона сказала:

— Добре, побачимося.

Ми зніяковіло розсміялися.

— Що будете?

— Та ні, нічого, правда.

— Я саме збирався повторити, — промимрив я, усвідомлюючи, що тримаю напівповний кухоль. Сподіваюся, вона не помітила.

— Тоді пляшку «Бекс», дякую.

Бен саме отримував свій напій, коли я нахилився до бару:

— Передумав? Дозволь мені, ось, — він поліз до кишені.

— Ні, все гаразд. Тут я пригощаю.

Він глянув мені за спину. Рот розтягнувся в усмішці.

— Все чесно. Побачимось.

Я кивнув, усвідомлюючи, що обличчя палає. Поки мене обслужили, я допив своє пиво. Замовив собі ще одне та поніс напої туди, де стояла Дженні.

— Будьмо. — Вона підняла пляшку в короткому тості й відпила. — Я знаю, що господар не любить, коли тут п’ють з горла, але з кухля воно геть інакше смакує.

— І посуду менше мити, то ви йому просто послугу робите.

— Треба запам’ятати на той випадок, якщо він знову мені казатиме. — Вона посерйознішала. — Просто не можу повірити в те, що сталося. Так жахливо, правда? Вони обидві місцеві? Я думала, що в таких селищах має бути безпечно.

— Ви саме тому переїхали сюди?

Я не хотів допитуватись, але так вийшло. Вона дивилася вниз на пляшку в руках.

— Скажімо так: я стомилася від життя в місті.

— Де ви жили?

— В Норвічі.

Вона почала обдирати етикетку з пляшки. Потім ніби зрозуміла, що робить. Припинила. Повеселішала, всміхнулася до мене.

— Ну а ви? Ми вже з’ясували, що ви теж не місцевий.

— Я з Лондона.

— То що змусило вас переїхати до Менема? Яскраві вогні та мерехтливе нічне життя?

— Щось таке. — Я побачив, що вона чекає на докладнішу розповідь. — Приблизно як і вас, гадаю. Хотілося змін.

— Так, еге ж, саме так. — Вона всміхнулася. — Але мені тут подобається. Я звикла жити в цій глушині. Знаєте, тихо і все таке. Ні машин, ні натовпів.

— Ні кінотеатрів.

— Ні барів.

— Ні магазинів.

Ми всміхались одне одному.

— То ви тут вже скільки? — запитала вона.

— Три роки.

— І скільки часу треба, щоб вас почали сприймати як свого?

— Я досі над цим працюю. Років через десять мене сприйматимуть як постійного відвідувача. Найбільш прогресивні мешканці, звісно.

— Не кажіть цього. Я тут лише пів року.

— Тоді ви ще туристка.

Вона засміялась, але не встигла нічого сказати: біля дверей сталося якесь сум’яття.

— Де лікар? — запитав хтось. — Він тут?

Я проштовхався вперед і побачив, що до пабу ввели, точніше, майже внесли чоловіка. Обличчя перекошене від болю. Я впізнав Скотта Бреннера, одного з багатодітної родини, яка мешкала в занедбаному домі на околиці Менема. Черевик і низ штанини в нього налилися кров’ю.

— Посадіть його. Легенько, — наказав я, коли його підвели