Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Потрапив у пастку. Ми прямували до клініки, аж тут побачили ваш лендровер біля дверей.

Говорив його брат Карл. Бреннери дуже тримались один одного — начебто робітники на фермах, але й браконьєрством не погребують. Карл був старший, жилавий, вибуховий — звільняючи ногу Скотта з просякнутих кров’ю джинсів, я зловив себе на нехристиянській думці, що пригода сталася не з тим братом. Потім побачив ушкодження.

— Ви на машині? — запитав я його брата.

— А ви думаєте, ми сюди пішки пхалися?

— Добре. Бо його треба до лікарні.

Карл вилаявся.

— А ви тако самі не можете його підлатати?

— Я можу зробити тимчасову перев’язку і все. Тут треба більше, ніж я можу зробити.

— Без ноги залишуся? — видихнув Скотт.

— Ні, але найближчим часом бігати багато не ви­йде, — я говорив упевнено, але не відчував цього. Я вважав, що пораненого треба завезти до амбулаторії, але побачив, що його й так багато сьогодні тягали. — У мене на задньому сидінні під ковдрою в лендровері аптечка першої допомоги. Хто принесе?

— Я, — відгукнувся Бен.

Я дав йому ключі. Коли він вийшов, я попросив води та чисті рушники й почав вимочувати кров навколо рани.

— А що то була за пастка?

— Дротяна петля, — сказав Карл. — Затягується, коли хтось потрапляє туди ногою. Може перерізати до кістки.

Так і вийшло.

— А де ви ходили?

Скотт, намагаючись не дивитися на мої маніпуляції, відповів:

— За далеким кінцем болота, біля старого вітряка…

— Ми шукали Лін, — втрутився Карл, переглядаючись із братом.

У мене щодо цього були сумніви. Я знав, про що вони говорили. Подібно до більшості вітряків на Бродз, той, що стояв біля Менема, слугував помпою з вітряним приводом, яка відкачувала воду з боліт. Його занедбали десятки років тому, зараз він стояв порожній, мов панцир, з якого виліз равлик. Та місцина вважалася пусткою навіть за стандартами Менема, але слугувала ідеальним місцем для кожного, хто хотів би полювати чи ставити пастки на тварин далеко від пильних очей. Знаючи репутацію Бреннерів, я гадав, що ймовірнішою причиною їхнього там перебування в таку пору була саме ця, а не почуття громадського обов’язку. Витираючи кров із рани, я міркував, чи вони не втрапили до однієї з власних пасток.

— Це не наша, — сказав Скотт, немов читаючи мої думки.

— Скотте! — перебив його брат.

— Не наша! Була захована під травою на стежці. І то завелика для кроля чи косулі.

Цю заяву зустріли мовчанням. Хоча поліція ще цього не підтвердила, всі вже чули, що в лісі на стежці, де зникла Лін, були знайдені рештки дротяної пастки.

Бен повернувся з аптечкою. Я продезінфікував та перебинтував рану, наскільки було можливо в цих умовах.

— Тримайте ногу піднятою та завезіть його до пункту невідкладної допомоги якнайшвидше, — сказав я Карлу.

Він грубо підняв брата на ноги й, підтримуючи, витяг за двері. Помивши руки, я повернувся до Дженні, яка стерегла моє пиво.

— Він одужає? — запитала вона.

— Залежить від того, наскільки ушкоджене сухожилля. Якщо пощастить, залишиться невелика кульгавість.

Вона похитала головою:

— Боже, що за день!

Бен підійшов та віддав мені ключі.

— Тобі це знадобиться.

— Дякую.

— То що ти думаєш? Гадаєш, воно може бути пов’язане з тим, що трапилося з Лін?

— Чому б це? — запитала Дженні.

Він, здається, не був певний, що відповісти. Я зрозумів, що вони не знайомі.

— Бене, це Дженні. Вона вчителька зі школи.

Він сприйняв це як схвалення для продовження розмови.

— Бо надто схожі два випадки як для збігу. Не те щоб я симпатизував комусь із Бреннерів, браконьєрів сра… — він замовк і глянув на Дженні. — Так чи так, дай Боже, щоб так і було. Збіг.

— Не розумію.

Бен подивився на мене, але я не збирався продовжувати.

— Бо інакше це означає, що це хтось із місцевих. Із селища.

— Ви не знаєте цього напевно, — заперечила Дженні.

Обличчя його свідчило про інше, але він був надто чемним, щоб заперечувати.

— Що ж, побачимо. І на цій ноті, гадаю, нам час розпрощатися.

Він осушив свій кухоль та попрямував до дверей. Наче випадково згадавши щось, він обернувся до Дженні:

— Ви ж, мабуть, машиною?

— Ні, а що?

— Просто зараз іти додому самій — не дуже хороша ідея, от і все.

Бен кинув погляд на мене, я натяк зрозумів, він вийшов. Дженні сиділа, непевно усміхаючись.

— Ви думаєте, все так погано?

— Сподіваюся, що ні. Але, вважаю, він має рацію.

Вона недовірливо похитала головою:

— Я просто не вірю. Два дні тому це було найспокійніше місце на планеті!

Два дні тому Саллі Палмер була вже мертва, а тварюка, відповідальна за це, мабуть, поглядала на Лін Меткалф. Але цього я не сказав.

— Є ще хтось, із ким ви підете додому? — запитав я.

— Чесно кажучи, ні. Але я нормально дійду. Я можу за себе постояти.

Я не сумнівався. Але під цією бравадою проглядало збентеження.

— Я вас підвезу, — сказав я.

Повернувшись додому, я всівся за столиком у саду. Ніч була тепла, ані вітерцю. Відкинувши голову, я дивився на зірки. Місяць був майже вповні, асиметричний білий диск, оточений гало. Я намагався милуватися його плямистим обрисом, але очі притягло дещо нижче — я дивився на темні тіні лісу за полем. Зазвичай мені подобався цей краєвид, навіть уночі. Але зараз я почувався незатишно, дивлячись на густу, непроникну масу дерев.

Я пішов до будинку, налив собі маленьку порцію віскі, знову вийшов надвір. Перевалило за північ, я знав, що мені треба рано вставати. Але хапався за кожен привід відкласти момент, коли піду спати. Окрім того, мені надто багато питань потрібно було обдумати, щоб почуватися втомленим. Я провів Дженні до маленького котеджу, який вона знімала разом з іншою молодою жінкою. Машину ми вирішили не чіпати. Було тепло, ніч ясніла, жила Дженні за кілька сотень ярдів від пабу. Поки ми йшли, вона розповіла мені трішки про свою роботу, про дітей у її класі. Про минуле життя обмовилася лише раз, згадавши роботу в школі в Норвічі, але дуже швидко