Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

ще не розквітло, з’явилися перші пагони. Воно виявлялося в невеличкій дистанції, в реакції людей одне на одного. Кожен чув про випадки, коли вбивця брав участь у пошуках жертви, публічно засуджував злочин, співчував загиблим, навіть проливав крокодилячі сльози — а кров ще не висохла на його руках, а останні крики й благання відлунювали в його нутрі. І хоча в Менемі зараз люди всією громадою ворушили зарості трави та заглядали під кущі, підозри вже підривали їхню солідарність ізсередини.

Я теж приєднався до пошуків, закінчивши ранковий прийом пацієнтів. Організаційним центром слугував трейлер поліції, поставлений максимально близько до тієї частини лісу, де Маркус Меткалф знайшов секундомір дружини. Основні події відбувалися на околиці селища, і майже на чверть милі обабіч цього місця під живоплотом стояли машини шукачів. Дехто прийшов сюди свідомо, але більшість підтяглася, приваблена загальною бурхливою діяльністю. Прибуло й кілька журналістів, але тільки з місцевої преси. Наразі національні газети ще не смакували цієї історії або, може, вважали, що одна вбита жінка та друга, можливо, викрадена, не так уже й варті розголосу в пресі. Незабаром це зміниться, але поки що Менем мав змогу робити свою справу, залишаючись у тіні уваги широкого загалу.

Поліція встановила стіл для координації громадських пошуків. Це здебільшого було зроблено для заспокоєння громади: дати людям відчуття, що вони щось роблять, і підстрахуватися, щоб волонтери не втрутилися в роботу команди професіоналів. Але місцевість навколо Менема залишалася такою необжитою, що перекрити її пошуками виявилося неможливим. Пошуковці поглиналися простором, наче вода губкою, навіть не торкнувшись прихованих ним таємниць.

Я побачив Маркуса Меткалфа біля купки чоловіків, трішки на відстані від них. М’язистий, без виразних «спортивних» форм, як і більшість тих, хто працює фізично, кучма білявого волосся — за звичайних обставин його обличчя було б приємним та доброзичливим. Зараз видно було, який він виснажений, жовтувата блідість проступала на засмаглому лиці. Біля нього чатував Скарс­дейл — преподобний нарешті знайшов ситуацію, що пасувала суворості його чола. Я подумав: варто підійти, висловити… що? Співчуття? Жаль? Але мені завадила порожнеча, яку відчуваю в такі моменти я сам, те, якими порожніми лунають будь-які слова. Мені пригадалося, як мало цінував я незграбні спроби чужих людей, що опинилися тоді поблизу мене. Отже, може, йому краще буде під опікою преподобного, подумав я та й попрямував до столу поліції, щоб запитати, куди мені йти.

Це було рішення, про яке довелося пошкодувати.

Я витратив кілька марних годин, плентаючись заболоченим лугом. До нашої групи належав також Руперт Саттон, який наче тішився тим, що йому вдалося бодай ненадовго втекти з-під опіки своєї надто турботливої матері. Огрядність заважала хлопцеві триматися на рівні з рештою команди, але він наздоганяв, важко дихаючи ротом, поки ми повільно пробиралися бакаями, намагаючись оминати топкі ділянки. Одного разу він послизнувся й упав на коліна. Я поспішив на допомогу. Пітне тіло його смерділо переляканим звіром.

— Погань, — пихтів він, з обличчям, розчервонілим від сорому й напруги, витріщаючись на свої руки, вкриті чорним мулом, немов рукавицями. Голос у нього виявився на диво тоненьким, майже дівочим. — Погань, — повторював він, розлючено блимаючи очима.

Окрім того випадку, люди майже не розмовляли. Коли спустилися сутінки й шукати далі стало марно, ми залишили цю справу і попрямували назад. Настрій у всіх був похмурий, мов краєвид, який поступово вкривала пітьма. Я знав, що багато з пошуковців завершать день у «Чорному ягняті», прагнучи не так випивки, як товариства. Я вже готовий був прямувати додому. Але мені не хотілося цього вечора лишатися на самоті, як і більшості учасників пошуку. Зупинивши машину біля пабу, я зайшов.

Після церкви «Ягня» був найстарішою будівлею в селищі й однією з небагатьох у Менемі, де залишився традиційний солом’яний дах. У будь-якій іншій частині Норфолк-Бродз таку споруду відреставрували б, надавши їй елегантної респектабельності, а тут місцеві просто користувалися стародавньою будівлею, не докладаючи зайвих зусиль, щоб запобігти її поступовій руйнації. Очерет солом’яної покрівлі повільно зітлівав, а нефарбовані тиньковані стіни стояли потріскані та вкриті плямами.

Але сьогодні справи в пабі йшли добре, хоч він і не міг похвалитися святковою атмосферою. Мені похмуро кивнули, розмови велися стиха й притлумлено. Я підійшов до бару, господар питально підняв підборіддя. Він був сліпий на одне око — затягнуте молочною плівкою, воно робило його схожим на старого лабрадора.

— Пінту, Джеку, будь ласка.

— Ви теж були на пошуках? — запитав він, ставлячи переді мною кухоль.

Я кивнув, він відмахнувся від грошей:

— Коштом закладу.

Ледь я встиг пригубити пиво, як на плече мені лягла важка рука.

— Так і думав, що ти сьогодні прийдеш.

Я підвів очі на велетня, який матеріалізувався за спиною.

— Привіт, Бене.

Бен Андерс мав шість футів чотири дюйми[5] зрос­ту та половину цього в плечах. Єгер у заповіднику Гіклін-Брод[6], він усе життя прожив у селищі. Ми рідко зустрічались, але він мені подобався. З ним було легко, однаково комфортно і теревенити, і просто мовчати разом. У нього була приємна, майже мрійлива усмішка на обличчі з виразними вилицями, яке мало такий вигляд, ніби його зіжмакали, а потому лише частково розгладили. Яскраві зелені очі здавалися несумісними з задубілою шкірою. Зазвичай ці очі сяяли добрим гумором, але зараз не до гумору було. Він сперся ліктем на барну стійку:

— Погані справи.

— Паскудні.

— Бачив Лін кілька днів тому. Гадки не мав, що таке може трапитись. І з Саллі Палмер так само. Це наче блискавкою двічі шандарахнуло.

— Знаю.

— Прошу Бога, щоб вона просто кудись повіялась. Але не дуже на те схоже, еге ж?

— Ні, не дуже.

— Боже, бідака Маркус. Навіть думати не хочу, крізь що зараз цей бідолаха проходить. — Він понизив голос: — Тут народ каже, що Саллі Палмер сильно порізали. Якщо той самий покидьок забрав Лін… Боже милий, хочеться скрутити його довбану шию, правда?

Я дивився у свій кухоль. Звісно, інформація про мою допомогу поліції не просочилася. Добре, але все одно мені було ніяково, наче, приховуючи те, що я залучений до слідства, я мимоволі брехав. Бен повільно похитав масивною головою.

— Як думаєш? Є в неї хоч якийсь шанс?

— Не знаю.

Це була найчесніша відповідь, яку я міг дати. Пригадав слова Маккензі. Якщо я мав рацію, Саллі Палмер вбили лише через три дні після її зникнення. Я не фахівець із психологічних портретів, але знав, що серійні вбивці часто дотримуються однієї схеми. А це означало: якщо це той самий чоловік, то є надія, що Лін жива.

Жива. Боже, невже це можливо? І якщо так, то як довго вона протримається? Я сказав собі, що зробив усе можливе, надав поліції стільки відомостей,