Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

що відбувалося. Коли я намагалася уявити їх, коли я намагалася побачити, який вигляд мала моя матір, коли вона вже не могла встати з ліжка, перед моїми очима поставали погано намальовані образи, які ні на кого не були схожі. Я навіть не могла згадати день її смерті.

Упродовж наступних тижнів та місяців я бачила, як життя мого батька тріщить по швах, знову і знову. Я бачила, як він заледве підшуковує англійські слова, а тоді, зрештою, переходить на фарсі — не тільки зі мною, а й у продуктовій крамниці чи з клієнтами. Люди дивилися на нього спантеличено і збентежено. Я бачила, як він засмучувався через дрібниці — несправні двері, автівку, що їхала занадто повільно по шосе. Я бачила, як горе вразило його, наче блискавка, роблячи німим і змушуючи ридати за кухонним столом, у своїй спальні, на порозі нашого будинку. Я не знала, як його втіши­ти. Його сум був неначе іншою мовою. Я не розмовляла нею.

Відтоді він припинив розповідати історії. Він завжди був стомленим. І світ здавався занадто малим і жорстоким для доброзичливих ширдалів та диких єдинорогів. Я навіть не знаю, чи перестала вірити в них. Мені просто стало байдуже. Вони не мали значення.

У давній давнині…

Розділ восьмий. Усе й одразу

Перед школою я зустрілася з Меллорін у клініці і привела її в офіс. Зорро, скручений калачиком, підняв голову, коли вона увійшла. Його хвости, тепер туго сплетені разом, били по стінці клітки. Меллорін опустилася на коліна й посмикала його за щічки, потім обійшла стіл і міцно мене обійняла.

— Дякую, — сказала вона.

Меллорін шаркнула ногою і схилила голову. У клітці Зорро переводив свою маленьку мордочку з Меллорін на мене, а потім назад.

— Є дещо… що я повинна тобі сказати.

— Добре…

— Я не маю змоги заплатити дуже багато, — сказала вона. — Точніше, я взагалі нічого не можу дозволити собі оплатити. Я повинна була про це сказати одразу, до того як залишила його. Я не знаю, скільки це зазвичай коштує…

Вона нараз замовкла, уникаючи дивитися мені в очі.

— Щиро мовлячи, я й сама не знаю, скільки це могло б коштувати, — відповіла я. Меллорін здавалася дуже засоромленою, і мені стало її жаль. — Усе гаразд, — додала я.

Але вона все ще не дивилася на мене.

— Є ще дещо, — промовила вона, — причина, чому я привела його, причина, чому я вирішила звернутися по допомогу — Зорро залишив кілька подряпин на моїй стіні. Він ніколи так не робив… Я гадаю, він намагався мені сказати, що занедужав. Хай там як, але мої батьки, вони дуже релігійні, і вони говорили про цю школу, ну, залякували мене нею, через усілякі відьомські штучки, і… вони не знають про Зорро. Коротше, ця школа, вона розташовується посеред пустелі, і люди приїжджають по тебе на фургоні посеред ночі й… Так чи інакше, я знаю, що коли вони побачили подряпини… — Вона затнулась, і коли заговорила знову, то її голос був тихий і кволий: — Чи ти не знаєш місця, де ми могли б пожити деякий час? Тільки допоки йому не стане краще? Я не можу нічого оплатити наразі, зате можу готувати і прибирати, і я не займатиму багато місця.

Я не знала такого місця, де б безкоштовно дали притулок відьмі-підлітку, що втекла з дому з її домашнім лисом.

— На жаль, — відповіла я.

Вона кивнула, ніби це не мало значення:

— Без проблем, — сказала вона, — у будь-якому разі, дякую.

Меллорін натягнула на своє лице горду, безжурну усмішку, взяла Зорро з клітки на руки й обережно поклала в картонну переноску. Потім, здійнявши високо голову, юна відьма поспі­шила покинути офіс. Мені б хотілося зробити для неї більше.

Тієї ж миті мені спала на гадку одна ідея.

«Ти не зробиш цього, — було моєю першою думкою. — Твій батько не дозволить».

Ця несподівана думка виникла нізвідки. Мені не потрібен був дозвіл батька на будь-що вже декілька місяців, і раптом він мені почав указувати, що я можу й чого не можу робити. У грудях спалахнула злість. Він не мав жодного права вказувати, як мені жити.

Зненацька я відчула величезну свободу, ніби камінь з душі звалився. Мені не потрібно більше слухатися батька. Я не мушу жити так, як жив він. Я могла тепер запроваджувати власні правила. Я побігла за Меллорін, зупинила її в кінці коридору й потягнула за руку назад до кабінету.

У мене не було жодної причини довіряти їй. Я майже нічого не знала про неї. Але я довіряла Зорро. І якщо він обрав Меллорін, тоді, можливо, вона справді не божевільна.

Над усе я не хотіла залишатися сама вдома.

— Ти можеш пожити в мене, — сказала я.

— О ні… — вигукнула вона. — Я не мала наміру…

— Все гаразд, — відповіла я. — Якщо, звісно, ти не проти перебування в будинку, де хтось помер.

— Я знаю декілька ритуалів для цього, — сказала вона, — якщо ти хочеш очистити дім від темної енергії.

— Гаразд, — погодилася я. — Чом би й ні?

— Ти впевнена? — запитала вона. — Я маю на увазі, щодо цього всього? Я не хочу наполягати, особливо після всього, що ти зробила для Зорро. Ти справді впевнена?

— Так, — відповіла я, — було б чудово мати компанію. І позбутися темної енергії.

Її обличчя миттю проясніло.

— Ти не пожалкуєш про це, — вигукнула вона. І так само швидко на її обличчі з’явився замислений погляд. — Є дещо, що я б хотіла зробити для тебе… Віддячити тобі. Я хочу зняти з тебе вроки. — Вона зробила паузу. — Або ж хоча б спробувати. Не даю гарантій.

— Гм, — промовила я, — що за вроки?

— Прокляття, дурненька, — засміялася вона, — те, що наче нависло над тобою. Тільки не кажи мені, що ти не знала про нього.

Я похитала головою.

Меллорін з недовірою витріщилися на мене.

— Оце так! — промовила вона. — Я помітила їх, щойно тебе побачила, але не хотіла нічого говорити, бо іноді це не­зручно обговорювати. Якщо ти захочеш, я можу спробувати їх зняти. Якщо все спрацює, тобі поліпшає, обіцяю. Якщо ж ні, то ти нічого не втратиш. Це буде мій тобі подарунок. Від мене й Зорро.

Щойно прозвучало ім’я Зорро, він почав метеляти своїм хвостом, а тоді від гордості коротко вискнув.

— Гм, дякую, — промовила я.

— Ні, дякую тобі, — сказала вона. — Ти не уявляєш, як багато це означає для мене.

Я пішла з ними коридором і провела до