Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Щодо вроків, — почала вона, — не поспішай. Ти повинна бути готова. А наразі полиш на мене підготовку. Й енергетичне очищення.

Я дала їй свою адресу, сказала, коли буду вдома, і споглядала, як вона саджає Зорро у великий передній кошик свого старого велосипеда. З одного боку керма звисали чорна пір’їна та намисто. Вона усміхнулася й махала мені рукою, поки сідала. Потім вона щось прошепотіла до Зорро в його переносці, і вони поїхали. Я замислилася, що я щойно впустила у своє життя.

Після обіду мені зателефонував Девід Ґінн. Коли я по­бачила його номер на екрані, мій шлунок скрутило. Коли телефонував Девід, то зазвичай розмова йшла про гроші і що їх замало.

— Не хвилюйся, — сказав він, — без проблем. Я просто подумав, що нам потрібно зустрітися, щоб обговорити, як просуваються справи.

Офіс Девіда розташовувався в невеликому комплексі, де завжди пахло свіжою фарбою. Девід перебував на третьому поверсі, за дверима з матового скла і з антикварною латунною ручкою й літерами «Д. Ґ.» на рівні очей, покритими сусальним золотом. Здавалося, неначе заходиш у приватний кабінет детектива з якогось нуарного роману, але щойно ти опиняєшся всередині, ілюзія зникає.

Офісом була одна кімнатчина з низькою стелею, заставлена від стіни до стіни канцелярськими шафами й письмовим столом, який займав більшу частину простору, що залишався. Підвісна стеля звисала на кілька дюймів нижче, ніж годилося. Люмінесцентні лампи омивали кімнату яскравим рівним світлом.

Коли я прийшла туди, Девід привітав мене втомленим змахом руки. Його обличчя було блідим, округлим та стомленим, одяг ледь зім’ятим, а рукави закачані. Щойно я увійшла в кабінет, він розгладив долонею складки на сорочці й випростався, аби привітати мене.

Девід ніколи не видавався щасливим. Він завжди здавався виснаженим. Його борода була трохи скуйовджена, а очі завжди трохи темні й запалі. Таким здавався і його офіс — втомленим і зношеним. Тут усе було звалене впереміж — стаціонарний комп’ютер, стоси клієнтських папок, фотографія його дружини, Елізабет, та їхніх дітей, Коула й Рамзі, дрібнички з поїздки до Великого каньйону. Виникало враження, що все це може завалитися в будь-яку секунду.

— Як твої справи, Маржан? — запитав він таким же тоном, як наразі запитували мене всі люди.

— Девіде, у мене все добре, серйозно, — відповіла я. — Я в порядку. Минуло вже майже три місяці. Тож усе гаразд.

Він подивився на мене довгим, насмішкуватим поглядом, і зрештою прийняв мою відповідь кивком голови, а потім запропонував сісти. Він витягнув таблицю й відсканував її.

— Отже, — продовжив він, — щодо рентгенівського апарата. Він у вас працює?

«Тільки-но діагностував серцевого черв’яка в дев’ятихвостого лиса, тому…».

— Так, поки що доволі непогано, — відповіла я.

— Тоді переконаймося, що ти зможеш його зберегти, — сказав він. Він примружився на таблицю. — Трохи туго цього місяця, але ти дала собі раду.

— Ну, це було легко, — відповіла я.

Девід розвернув до себе монітор і зчепив руки на столі.

— Ти, мабуть, зайнята цілими днями, — промовив він. — Клініка. Школа. Що ще відбувається у твоєму житті?

— Гм… — «Грифон. Відьма. Повсякденність».

— Маржан, — продовжував він, — Чи я можу дещо сказати? І ти не сприймеш це за образу?

— Шквар.

— Тобі не потрібне це все.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі клініку, — відповів він. — Це… і не зрозумій мене… неправильно, я завжди радий тебе бачити… Але це клініка твого батька. Була нею, точніше. Вона не мусить бути і твоєю.

— Я знаю, — відповіла я. «Хоча, може й мусить?» Було важко сказати.

— Повір мені, — сказав Девід. — Життя пролітає дуже швидко. Ти навіть не помітиш, як безслідно промчать три-п’ять років. — Він замовк, щоб роззирнутися. — Ти все ще дитина, Маржан. Ти не повинна ще дорослішати.

— Я не почуваюся дитиною, — відповіла я.

— Ти багато чого пережила, — продовжував він, — більше, ніж будь-яка дитина могла пережити. Але послухай, це золотий час. І саме зараз увесь світ належить тобі, тож переконайся, що не проґавиш його. Бо якось ти можеш прокинутися бухгалтеркою в тісному офісі, яка не покладає рук задля своєї сім’ї, і це все. Ти розумієш, про що я говорю?

— Світ не спиняється заради наших забаганок.

— А тепер ти говориш, як твій батько, — сказав Девід. — Я зрозумів. Це важко відпустити. Але що довше чекатимеш, то буде гірше. — Він замовк, і на його обличчі з’явився тужливий вираз. Потім він усміхнувся: — Не біжи поперед батька в пекло. Не квапся, але й не гайся, бо інакше не­зчуєшся, як — упс!

Він змахнув рукою в бік того, що я збиралася пропустити, і зачепив монітор, ледь не скинувши його зі столу. Він підскочив, щоб зловити його, і ми обидвоє розсміялися.

— Бачиш, що я маю на увазі? — сказав він. — Ось що трап­ляється, коли втрачаєш пильність. Так чи інакше, не слухай мене. Я просто ніхто.

— Гей, Девіде, — перебила я. — Я схожа на… ну, не знаю… прокляту?

Він схилив голову набік:

— Ти маєш трохи втомлений вигляд, — відповів він.

— Можливо, що й так.

Після цього він підвівся.

— Ти мусиш якось зайти до нас на вечерю, коли все вляжеться, — сказав він. — Елізабет вмовляла запросити тебе, і діти будуть раді тебе бачити. Вони сумують за своєю улюбленою нянею.

«Няня» — це був шляхетний статус. Після смерті матері я іноді проводила вечори в домі Девіда, коли мій батько був у відрядженні. Девід та Елізабет влаштовували щось на кшталт вечірки для дорослих на першому поверсі, поки я забавлялася з Коулом і Рамзі на другому. Вони були милими, допитливими дітьми, які любили конструювати й вигадувати світи. Коли я у вечоровій тиші будинку Ґіннів будувала з ними мармурові доріжки й замки з леґо, дивна відсутність мого батька завжди наче даленіла, ставала трохи менш реальною. Й ось якось Девід запитав мого батька, чому він так багато подорожує. Це був останній раз, коли я залишалася в них.

— Вечеря — це чудово, — сказала я. — І дякую за пораду.

— Облиш, — промовив він, відмахуючись від мене. — Варте тільки те, за що ти платиш.

Я також підвелася. Коли я попрямувала до дверей, Девід заговорив знову:

— Є якісь новини про те, що трапилось із Джимом? — запитав він. — Є якісь зачіпки?

— Жодних.

Поліція не зв’язувалася зі мною тижнями.

— Я не знаю, як ти те робиш, Маржан, — промовив він. — Я не знаю, як