Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

гори, і всім, на що вони сподівалися, були кілька імен і місць, кілька людей з інших таборів і слабке «можливо». Сподівалися знайти когось одного, може, двох – знайти всіх не зважувався майже ніхто.

– Краще піти, як буде сила, – сказав Зульбахер. – Нічого не зміниться, а що довше залишатимемось, то буде важче. Не встигнемо озирнутися, як опинимося в новому таборі – для людей, які не знають, куди їм подітися.

– Гадаєш, ти це витримаєш?

– Я набрав чотири з половиною кілограми.

– Цього не досить.

– Я не буду перевтомлюватись.

– А куди ти плануєш? – спитав Лєбенталь.

– У Дюссельдорф, шукати дружину…

– Як ти збираєшся туди потрапити? Потяги туди ходять?

Зульбахер знизав плечима.

– Я не знаю. Але тут є ще двоє, вони теж хочуть у ті околиці. У Золінґен і Дуйсбурґ. Ми можемо триматися разом.

– Твої старі знайомі?

– Ні. Але це вже щось, не доведеться діставатися самотою.

– Так, то правда.

Він потряс іншим руки.

– Харчі маєш? – спитав Лєбенталь.

– На два дні. Зголосимося дорогою в американські адміністрації. Якось дамо собі раду.

Він і ще двоє, які прямували в Золінґен і Дуйсбурґ, рушили в долину. Зульбахер обернувся і помахав, а тоді зник, не озираючись.

– Він має рацію, – мовив Лєбенталь. – Я теж іду. Цього вечора зупинюся в місті. Маю поговорити з деким, хто планує стати моїм партнером. Хочемо розпочати справу. У нього є капітал, у мене – досвід.

– Добре, Лео.

Лєбенталь витяг з кишені пачку американських цигарок і передав її по колу.

– Це буде велика справа, – сказав він. – Американські цигарки. Як після останньої війни. Треба не пропустити момент.

Він розглядав барвисту пачку.

– Краще за будь-які гроші, я вам кажу.

Берґер всміхнувся.

– Лео, – мовив він, – ти в порядку.

Лєбенталь недовірливо глянув на нього.

– Я ніколи й не казав, що я ідеаліст.

– Не ображайся. Я ж без задньої думки. Завдяки тобі ми стільки разів протрималися на плаву.

Лєбенталь байдуже всміхнувся.

– Робиш, що можеш. Завжди корисно мати поміж себе практичну ділову людину. Якщо я можу щось для вас зробити… Бухере, ти що плануєш? Залишишся тут?

– Ні. Чекаю, поки Рут зміцніє.

– Добре. – Лєбенталь вийняв з кишені американську авторучку і щось записав. – Ось, моя адреса в місті. Про всяк випадок…

– Звідки в тебе авторучка? – спитав Берґер.

– Виміняв. Американці шаленіють за сувенірами з табору.

– Що?

– Вони збирають сувеніри. Все без розбору. Пістолети, кинджали, відзнаки, батоги, прапори – це добрий ґешефт. Я зробив ґрунтовні запаси, треба ж дбати про справу.

– Лео, – сказав Берґер. – Як добре, що ти є.

Лєбенталь беземоційно кивнув.

– Ти наразі залишишся?

– Так. Поки побуду тут.

– Тоді ми з тобою бачитимемося час до часу. Я ночуватиму в місті, а їсти приходитиму сюди.

– Я так і думав.

– Звісно. Цигарок маєш вдосталь?

– Ні.

– Ось. – Лєбенталь витяг з кишені дві запаковані пачки і дав по одній Берґерові й Бухерові.

– Що в тебе ще є? – спитав Бухер.

– Консерви. – Лєбенталь поглянув на свій годинник. – Мені час іти…

Він витяг з-під свого ліжка новий американський дощовик і надягнув його. Ніхто вже нічого не казав. Вони б не здивувалися, якби виявилося, що надворі його чекає машина.

– Не згубіть адреси, – сказав він Бухерові. – Було би прикро, якби ми більше не побачилися.

– Ми йдемо разом, – повідомив Агасфер. – Карел і я.

Вони стояли перед Берґером.

– Залиштеся ще на кілька тижнів, – сказав він. – Ви ще не досить зміцніли.

– Ми хочемо геть звідси.

– Знаєте, куди підете?

– Ні.

– То чого ж ви йдете?

Агасфер зробив невиразний жест.

– Тут ми набулися.

Він був одягнений у старомодний сіро-чорний плащ із довгим, аж до ліктів, коміром, як у візника. Його для Агасфера пристарав Лєбенталь, він уже взявся до справ. Плащ належав гімназійному професорові, який загинув під час останнього бомбардування. Одяг Карела був скомбінований із різних видів американської уніформи.

– Карелові треба йти, – сказав Агасфер.

Надійшов Бухер, він роздивлявся Карелів костюм.

– Що то на тобі таке?

– Його всиновили американці. Той полк, що перший пробився сюди. Вони прислали за ним джип, частину дороги я поїду з ним.

– Тебе теж усиновили?

– Ні. Я просто під’їду трохи.

– А тоді?

– Тоді? – Агасфер дивився в долину, його плащ лопотів на вітрі. – Є стільки таборів, де я мав знайомих…

Берґер поглянув на нього. «Добре його вбрав Лєбенталь, – подумав він, – має вигляд пілігрима. Ходитиме від табору до табору. Від могили до могили. Хоча якому в’язневі дістався такий люксус, як могила? Що ж він тоді збирається шукати?»

– Ти знаєш, – повів Агасфер. – Буває ж, що когось зустрінеш просто на вулиці, зовсім несподівано.

– Так, старий.

Вони дивилися, як віддаляються дві постаті.

– Дивно, що ми отак розходимося, – сказав Бухер.

– Ти теж скоро підеш?

– Так. Але ми не повинні просто так загубитися.

– Повинні, – відказав Берґер. – Повинні.

– Після всього пережитого тут ми мали б колись зустрітися.

– Ні.

Бухер підвів погляд.

– Ні, – повторив Берґер. – Ми не маємо забути. Але нам не треба робити з цього культ. Інакше ми назавжди залишимося в тіні цих проклятих веж.

Малий табір спорожнів. Його вичистили, а мешканців розмістили у робочому таборі та казармах СС. Використали потоки води, купу мила і засобів дезінфекції, але запах смерті, бруду й злигоднів досі висів над ним. У паркані з колючого дроту всюди поробили проходи.

– Думаєш, ти не стомишся? – спитав Бухер у Рут.

– Ні.

– Тоді ходімо. Який нині день?

– Четвер.

– Четвер. Добре, що дні знову мають назви. Тут у них були лише номери. Сім у тижні. Всі однакові.

Вони отримали документи в адміністрації табору.

– Куди підемо? – спитала Рут.

– Туди. – Бухер показав на пагорб з білим будинком. – Спершу підемо туди і поглянемо на нього зблизька. Він приніс нам щастя.

– А тоді?

– Тоді? Можемо повернутися сюди. Тут є їжа.

– Не повертаймося. Ніколи.

Бухер заскочено поглянув на Рут.

– Добре. Чекай. Я принесу наші речі.

Речей було небагато, але вони мали хліб на кілька днів і дві бляшанки згущеного молока.

– Ми справді йдемо? – спитала вона.

Він бачив напруження на її обличчі.

– Так, Рут, – відповів.

Вони попрощалися з Берґером і пішли до хвіртки, вирізаної в паркані з колючого дроту. Вони, хоч і не відходили далеко, вже кілька разів були за межами табору, та, стоячи по інший бік паркана, щоразу однаково хвилювалися. Невидимо присутніми ще здавалися електричний струм і кулемети, точно націлені на цю голу доріжку. Щойно зробили перший крок за паркан, їхні серця затріпотіли. А тоді вони ступили в безмежний світ.

Повільно йшли поруч. День був м’який