Ольга Фреймут - Про любов. Школа пані Фреймут

чоловікового одягу. Лише до двох шухляд їй не вдалося добутися — до нижньої шухляди комода і до маленької шухлядки з правого боку письмового столу — вони стояли замкнені. Але до того часу Алекс уже цілковито втратила сором. Вона була певна, що в одній із цих шухляд знайде докази існування тієї уявної жінки з минулого, про яку вона не могла перестати думати.

Вона згадала, що Джеральд недбало залишив ключі в серванті внизу. Вона пішла по них, а тоді спробувала всі, один по одному. Третій ключ підійшов до шухляди письмового столу. Алекс гарячково відімкнула її. Там була чекова книжка, гаманець, добряче напханий купюрами, а на дні шухляди — пачка листів, перев’язаних стрічкою.

Ледве зводячи подих, Алекс розв’язала стрічку. По її обличчю розлився яскравий рум’янець, вона сховала листи назад до шухляди, закрила і замкнула її. То були її власні листи, написані Джеральдові Мартіну до весілля.

Вона перейшла до комода, радше прагнучи знати, що вона зробила все, ніж очікуючи знайти те, що шукала.

Як на зло, жоден із ключів з Джеральдової в’язки не підходив до тієї шухляди. Не здаючись так легко, Алекс перебіглася по інших кімнатах і принесла з собою цілу колекцію ключів. На щастя, ключ від шафи в гостьовій кімнаті підійшов і до комода. Вона відімкнула шухляду і широко її відкрила. Але там не було нічого, крім купки газетних вирізок, уже брудних і вицвілих з часом.

Алекс полегшено видихнула. Однак вона все ж проглянула вирізки, зацікавлена тим, що могло бути настільки важливим для Джеральда, аж він зберігав запилюжений жмут паперу. Майже всі вони були з американських газет приблизно семирічної давності. У них ішлося про справу сумнозвісного шахрая і багатоженця, Шарля Леметра. Леметра підозрювали в розправах над жінками. Під підлогою одного з будинків, який він винаймав, знайшли скелет, а про більшість жінок, з якими він «одружився» більше ніколи не чули.

Він захищався перед звинуваченням із неперевершеною майстерністю. Його підтримував один з найкращих адвокатів Америки. Шотландський вирок «Не доведено» міг би найкраще описати справу. Та позаяк таке формулювання неможливо використати де-інде, крім Шотландії, його визнали «не винним» в убивстві, але засудили до тривалого позбавлення волі за іншими звинуваченнями, висунутими проти нього.

Алекс пригадала хвилювання, спричинене справою Леметра, як також сенсацію, якою стала його втеча три роки потому. Його так і не спіймали. Особистість цього чоловіка і його надзвичайний вплив на жінок ще довго обговорювали всі англійські газети, не забуваючи про його збудливість в суді, його пристрасні протести і його раптові млості, які пояснювали слабким серцем. Хоча невігласи вважали це просто черговим виявом його акторських здібностей.

На одній із вирізок, які тримала Алекс, було його фото. Вона зацікавлено його розглядала — довгобородий джентльмен, схожий на вченого.

Кого ж їй нагадувало це обличчя? Раптом, шокована, вона зрозуміла, що це був Джеральд. Очі й брови були неймовірно схожі. Мабуть, саме тому він чисто голився. Її очі звернулися до абзацу біля фото. Конкретні дати знайшли в кишеньковому записнику звинуваченого і, як стверджують, це були дати розправ над жертвами. Одна жінка, що проходила у справі як свідок, з певністю опізнала арештованого по родимці на лівому зап’ясті, просто над долонею.

Алекс впустила газету з безвольних рук і похитнулася на місці. На лівому зап’ясті, над долонею, у Джеральда був маленький шрам.

Кімната закружляла довкола неї. Пізніше її здивувало, що вона навіть на мить не засумнівалася в усьому. Джеральд Мартін був Шарлем Леметром! Вона знала це і без вагань це прийняла. Незв’язні уривки крутилися в її голові, наче фрагменти мозаїки, прилаштовуючись на свої місця.

Гроші, заплачені за будинок, — її гроші, тільки її гроші; облігації на пред’явника, які вона довірила йому на зберігання. Навіть її сон явив своє справжнє значення. Глибоко всередині, її підсвідомість завжди остерігалася Джеральда Мартіна й прагнула втекти від нього. І власне на Діка Віндіфорда сподівалася ця частина її «я». Це також допомогло прийняти правду так легко, без сумнівів чи вагань. Отже, вона стане черговою жертвою Леметра. Можливо, дуже скоро.

Зойк злетів із її губ, коли вона згадала дещо. Середа, 9 вечора. Підвал, у якому так легко підняти плитку. Одного разу він уже ховав був свою жертву в підвалі. Її смерть була запланована на середу. Але записати це наперед, звичним методичним способом — божевілля! Ні, все логічно. Джеральд завжди писав нагадування, а вбивство ж було для нього просто ще однією справою.

Але що врятувало її? Що взагалі могло її врятувати? Він відмовився від задуманого в останню мить? Ні… Відповідь прийшла до неї миттєво. Старий Джордж.

Вона зрозуміла тепер неконтрольовану лють свого чоловіка. Без сумніву, він усе підготував, розповідаючи всім, кого зустрічав, що вони завтра їдуть до Лондона. Тоді Джордж несподівано прийшов на роботу, згадав Лондон, і вона заперечила історію. Надто ризиковано було розправитися з нею того вечора, адже Джордж може пригадати ту розмову. То ось як їй вдалося тоді порятуватись. А якби вона не згадала в розмові таку дурницю… Алекс здригнулася.

Аж тут вона завмерла, наче скам’яніла. Вона почула скрип хвіртки. Її чоловік повернувся.

На мить Алекс стояла заціпеніла, а тоді прокралася навшпиньки до вікна, виглядаючи з-за прихистку штор.

Так, це був її чоловік. Він посміхався і наспівував якусь мелодію. В руці він тримав річ, вигляд якої мало не зупинив серце переляканої жінки. Це була новісінька лопата.

Розуміння прийшло до Алекс інстинктивно. Це трапиться сьогодні…

Але досі існував шанс. Джеральд, продовжуючи наспівувати, обійшов будинок.

Не вагаючись жодної миті, вона збігла сходами і кинулася геть із вілли. Але щойно вона вийшла з дверей, чоловік з’явився з іншого боку будинку.

— Привіт, — сказав він. — Куди так поспішаєш?

Алекс відчайдушно намагалася видаватися спокійною, як завжди. Її шанс поки що розвіявся, та якщо вона буде обережною і не викличе підозри, то з’явиться інший. Можливо, таки вже…

— Я збиралася прогулятися стежкою, — мовила вона голосом, слабким і не надто переконливим навіть для власних вух.

— Добре, — сказав Джеральд. — Я піду з тобою.

— Ні, будь ласка, Джеральде. Я… знервована і мене болить голова. Я б краще пройшлася наодинці.

Він уважно подивився на неї. Їй здалося, що в його очах промайнула підозра.

— Що з тобою, Алекс? Ти бліда і тремтиш.

— Нічого, — вона змусила себе бути рішучою і посміхатися. — Мені просто болить голова, от і все. Прогулянка піде мені на користь.

— Ну,