Валерія Дражинська - Мій особистий демон, Валерія Дражинська

11

Я заплющила очі й опустила голову, сховавшись за волоссям у шаленому бажанні злитися зі стіною.

- А ось і наш гість! - проспівав чоловік у кріслі.

Хотілося ще й вуха заткнути, але руки не слухалися. Приглушені килимом кроки завмерли біля мене. Серце пішло навіть не в п'яти, воно взагалі зробило вихід із тіла. Час зупинився. Почуття загострилися, і в голову різко вдарило знайоме напруження повітря навколо. Нюх вловив запах, від якого все всередині перевернулося. Не вірячи, підняла голову й розплющила очі. На мене дивився оскаженілий звір у людській подобі. Дрого. Дикий варвар зі сну в сучасній обгортці містера Далтона. Не галюцинація! Справжній.

У вухах зазвучало його попередження "Якщо зрадиш мене - я тебе вб'ю!" Я заклякла, чи то, боячись спровокувати напад, чи то від його вигляду. Як можна одночасно бути таким привабливо красивим та відразливо жахливим? Його погляд, переставши пропалювати мене, повільно опустився нижче до опухлої щоки, потім ще нижче до горла... нижче до розтягнутої, у спробі розірвати, сукні. У міру пересування очі загорялися диявольським вогнем, а обличчя дедалі більше звіріло, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Повільно повернувся і подивився на Андрія. Я простежила за його поглядом - ніколи б у житті не подумала, що люди вміють так бліднути, ніколи б у житті не подумала, що людське обличчя може так перекоситися від жаху. Звір усміхнувся та пішов на свою жертву. Зараз він розтерзає мажора в будинку, де відпочивають ще як мінімум п'ятдесят таких самих представників столичної еліти. Адреналін, що завирував у крові, моментально витіснив собою весь страх. Я з розбігу застрибнула Дрого на спину, міцно обхопивши руками за шию, а ногами за талію. Він різко повів плечима, але зупинився.

- Дрого, будь ласка, не треба! Прошу тебе! - благала я йому на вухо.

Легкий дотик до шиї і моє тіло мене не слухається - просто сповзає по кам'яній спині. Упасти не дав - перехопив руками за талію. Підкликав кілера та передав із рук на руки зі словами:

- Відвези її.

"Як таке можливо?" - це питання пульсувало в голові, коли кілер виносив мене з дому, коли укладав у машину, коли на великій швидкості мчав у невідомому напрямку.

- Куди ти мене везеш? - відсторонено поцікавилася я через деякий час.

- У лігво до великого сірого вовка, - усміхнувся звеселілий чоловік.

- Навіщо він так? - мозок зараз геть відмовлявся обробляти отриману інформацію. Запитання виникали на автоматі.

Тіло потихеньку почало приходити в рух та я змогла сісти. Озирнувшись, помітила, що пустельною дорогою нас спереду і ззаду супроводжували чорні машини.

- Смію припустити, що вовку потрібно випустити пар і він не захотів випадково зачепити своїми кривавими іклами ніжну червону шапочку. А ще йому потрібно заспокоїться, щоб не надавати їй же по дупі за погану поведінку. 

- Що взагалі відбувається?

- Маленька дівчинка...

- По нормальному можна? - грубо перебила я, починаючи злитися.

Шут гороховий. Нічого він мені не зробить. Упевнена в цьому.

- Та запросто! Це не секрет. Уже кілька місяців вашу чарівну голівоньку, Анно Володимирівно, розшукують найкращі фахівці, спираючись лише на зовнішні дані і ваше чарівне ім'я Анна. Погодься, досить замало інформації. Але тебе знайшов я. І досить вчасно. Помітила? Пощастило тобі! - моргнув мені в дзеркало заднього виду, - Я тебе пів дня вже пасу, чекаючи прильоту містера Далтона. А тут такий форс-мажор. У хлопчика стоп-кран полетів. Довелося втрутитися. Не варто дякувати! Я завжди за справедливість та мир у всьому...

- Я зрозуміла! - те, що нічого не зрозуміла. Лише його знущання.

- Охоче вірю, - знову усміхнувся чоловік, кидаючи на мене задумливі погляди.

- Дякую! - все ж таки вичавила із себе.

- Завжди будь ласка!

Розпитувати він нічого не став. Решту шляху ми провели в мовчанні. Перебуваючи повністю в собі, я навіть особливо не звернула уваги, куди він мене привіз. Тільки машинально зазначила великий будинок, навколо ліс і охорона по периметру. Супроводжуючі нас джипи залишилися за воротами. Кілер допоміг мені вийти з машини та, провівши до вхідних дверей, відразу відчалив, попередньо єхидно побажавши всього найкращого. Колоритний тип!

Подумки знизавши плечима, я скромно постукала у двері. Не заходити ж без запрошення. Відкрила мені знайома блондинка. Її я бачила в аеропорту Нью-Йорка з Дрого та іншим чоловіком, схожим на нього.

- Ееее..., - м'яко сказати я розгубилася.

- Анна? - усміхнулася дівчина.

Те, що відбувається, вже не здавалося реальністю. У голові раптово виникла думка, що я вперше після реанімації прийняла спиртне. Невже це знову повторюється? Зараз я бачу сон чи галюцинації, а сама в цей час валяюся десь п'яна в тому особняку? Чи вже знову у лікарні?

- Проходь! - дівчина посторонилася, утворюючи прохід у будинок.

Побачивши моє замішання, вона взяла мене за руку та втягнула всередину. Повела за собою на другий поверх.

- Бачу ти трохи не в собі! Є від чого, - усміхнулася, але якось по-доброму, - До речі, я Ліза.

- Нічого не розумію, - поскаржилася я їй, а з очей потекли сльози.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍