Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

Я мило усміхнулася йому. Так, наше велике фальшиве кохання настільки сильне, що має термін аж у шість місяців.

— Ви не можете цього знати, доки не перевірите, — заговорив Гордій-старший. — Не завжди кохання сильніше. Побут, непорозуміння, ревнощі та банальна втома одне від одного можуть зруйнувати все між закоханими. Це лише початок, діти мої. Подружнє життя не таке прекрасне, як вам здається. Повірте, я це чудово знаю.

— Гордій говорив, що у вас було три дружини, — сказала я та відчула, що хлопець міцніше стиснув мою руку. Мабуть, не варто було говорити цього.

— Мій найкоротший шлюб тривав два місяці, — відповів чоловік усміхнувшись. Здається, він поринув у свої далекі спогади. — Ми одружилися, коли нам було по вісімнадцять. Нам хотілося довести всім, що ми дорослі, але цей шлюб зазнав краху. Між нами була лише пристрасть, та вона дуже швидко згасла.

— А найдовший? — поцікавилася я.

— Двадцять років. Це було моє друге одруження, — почав розповідати Гордій-старший. — Ми познайомилися випадково. Вона була офіціанткою в місцевому барі, а я просто прийшов туди випити після робочого дня. Одразу ж закохався в неї. З першого погляду, уявляєте?

— Гордій теж закохався в мене, як тільки побачив, — заговорила я, мило усміхаючись.

Я лише почула, що хлопець тихо фиркнув. Він нічого не сказав, хоча й продовжував кидати на мене сердиті погляди.

— У нас все закрутилося, і через рік ми одружилися, — продовжив розповідати дідусь. — Ми з Марією прожили щасливе подружнє життя. Вона подарувала мені двох дітей та двадцять незабутніх років. Але в один момент її не стало — і тоді все обірвалося.

— Це моя бабуся, — прошепотів мені на вухо Гордій.

— О! — усе, що й могла сказати я.

— Я завжди з усмішкою згадую про неї, бо вона була моїм єдиним коханням. Мені хотілося, щоб усе знову було так, але наступний шлюб був жахливим. Після невдалої спроби я вирішив, що більше не буду одружуватися, щоб зберегти у своїй пам’яті ті особливі моменти з єдиною жінкою, яку кохав у своєму житті.

— Це так зворушливо, — прошепотіла я, відчуваючи сльози на очах. — Ви справді дуже кохали її. Сумно, що вона так рано пішла з цього світу. Мені б хотілося з нею познайомитися.

— Знаєш, а вона чимось була схожа на тебе, — сказав чоловік, розглядаючи мене. — Не дивно, що мій онук закохався у тебе. А де твій батько? З мамою зрозуміло, але його теж не було на весіллі.

— Він... Він захворів якраз перед весіллям, — збрехала я. — Не зміг ніяк бути присутнім, на жаль. Моя молодша сестра залишилася з татом, щоб доглядати за ним. Гордій пропонував мені перенести весілля. Я сказала це батькові, але він відмовив мене, бо все вже було готово.

— Зараз з ним усе добре? — поцікавився чоловік, уважно дивлячись на мене.

— Йому вже краще, — швидко сказала я та легко всміхнулася. Не хотілося б, щоб мене спіймали на брехні.

— Хотів би з ним познайомитися. Усе-таки ти тепер частинка нашої сім’ї і твої рідні також. А як щодо інших родичів?

— Більше в мене нікого нема, — знову збрехала я. Не мала ж говорити, що в цей час усі мої родичі чекали на іншому весіллі наречену, що втекла. — Лише батьки та сестра.

— Ну що ж, тепер у тебе ще й ми є, — сказав дідусь та усміхнувся мені. Потім він подивився на свого внука. — Чув, що через два тижні виставка автомобілів.

— Так, мене запрошували, — відповів Гордій. Я сильно вдарила його ногою під столом. Він трохи скривився, а тоді усміхнувся, дивлячись на мене. — Нас. Нас запрошували. Тогорічна тематика виставки — "Еволюція". Будуть як і ретро автомобілі, так і сучасні моделі.

— Це дуже цікаво, — сказала я. — Уже не дочекаюся, коли ми підемо на цю виставку.

— То вони вирішили зробити її перед чемпіонатом перегонів? — спитав дідусь, продовжуючи спостерігати за своїм внуком.

— Щоб зацікавити ще більше людей, — сказав Гордій. — Через три тижні перший заїзд. Відзавтра починаю активно тренуватися.

— Ти досі тренуєшся на тому стадіоні?

— Там зручно, а ще можна добряче розігнатися. Ми з хлопцями зробили з нього чудовий автодром.

— Тоді я прийду завтра подивитися на твоє тренування, — мовив Гордій-старший і піднявся. — Сподіваюся, що Поліна теж буде.

— У неї, здається, є справи, — пробурмотів хлопець.

Я насупилася, бо мене чомусь образило те, що він не хоче, щоб я була присутня на його тренуванні.

— У мене нема завтра справ, любий! — сказала я, усміхаючись йому.

— Ти ж казала, що в тебе фотосесія? — він міцніше стиснув мою руку.

— Це післязавтра. Ти переплутав. 

— Це ти переплутала, люба!

Гордій продовжував усміхатися, але я бачила, що він уже роздратований. Хлопець ледь не спалював мене своїм поглядом, а я ж не відступала й впевнено дивилася на нього у відповідь.

— Тоді зустрінемося завтра, — перервав нашу зорову перепалку дідусь. — Мені вже час додому.

— Ми проведемо тебе, — тихо сказав Гордій та піднявся зі стільця, тягнучи мене за руку.

Я теж підвелася, і ми усі разом попрямували до виходу. Біля дверей дідусь попрощався з нами та підійшов до свого автомобіля. Водій відчинив йому дверцята, а чоловік сів усередину. Я помахала рукою на прощання, щиро усміхаючись, коли автомобіль від’їжджав до воріт. Як тільки авто зникло з поля зору, Гордій одразу ж відпустив мою руку і попрямував до вітальні. Я повільно попленталася за ним.

— Якого біса, Поліно? — роздратовано спитав він.

— Не зрозуміла, — пробурмотіла я.

— Ти мала погодитися з тим, що в тебе фотосесія завтра!

— Але ж у мене нема завтра фотосесії.

— Це не означає, що ти маєш бути на моєму тренуванні.

— Чого ти злишся? — буркнула я. — Я ж вдаю твою дружину. Що ти хотів? Ясна річ, що ми маємо всюди бути разом.

— Не всюди, Поліно! Ти й так живеш у моєму домі. Ми бачимося цілими днями, і мене це дратує.

— О, то тебе бісить моя присутність?