Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Обманюватися даремно. Результати зусиль розкиданих по світу українських агентів екзильної спецслужби УНР завжди були жалюгідно малими. Впливали на совєцьку Росію так само, як муха на слона. Здавалось, не тільки зміцнілий ворог випереджає їх на кілька кроків, — сама доля, сам Бог не на їхньому боці. Що б вони не робили тут, у вигнанні, як би не намагалися — усе видавалося занадто малим, занадто недолугим, голчаними заштриками проти могутнього совєцького кулака, зібраного і сконцентрованого у безжальному ударі.

Європа, байдужа до подальшої долі бездержавного українського народу, вже неодноразово демонструвала відвертий цинізм і зневагу до прагнень українців жити незалежно на своїй, даній Богом землі.

Червоний знахабнілий демон набирав сили, очікуючи кривавої повні.

Чим протистояти йому? Що протиставити?

Окремі розрізненні зусилля? Маленькі незначні перемоги?

Марко добре усвідомлював, що все, що він робить, усе, що він намагається робити, тоне, наче крапля води у морі.

Вони по крихтах збирали інформацію про настрої українських народних мас, про активну боротьбу чи пасивний опір українців московським насильникам та могли хіба що спостерігати звіддаля, зрідка осоромлюючи давнього ворога на публічних європейських майданчиках та зібраннях, як-от Ліга Націй…

Вони дражнять його, гуртуються і шукають варіанти… Знову і знову б’ють у «глухі» дзвони; «глухі», бо тут, у Європі, їх все одно погано чують або ж не чують зовсім…

Марко пригадував, як кожного разу, коли складалася нова нагода, він сподівався, що та маленька крапля впаде на землю у добрий ґрунт, і за нею гряне грім, і почнеться справжня громовиця. Та все знову розліталося на друзки.

Як вже було не раз.

Як і тоді, у 1933-му, з Християном Раковським та підготовкою його втечі з Барнаула. Пригадував розмову з агентом Данусею у Москві.

«У Барнаулі він зараз… Алтайський край. У засланні. Зі мною зв'язався один наш побратим із Барнаула. Їм вдалося налагодити український національний центр, навіть воєнізований загін створити…

Там, на Алтаї, далеко від Москви та Сталіна живе купа українців, у яких є мрія ще коли-небудь побачити свою батьківщину. І вони понад усе хочуть стати частиною нашої спільної боротьби.

— До чого тут Християн Раковський?

— Його перевели до Барнаула три роки тому із Саратова. Вам відоме його ненависне ставлення до усього українського, але там, на Алтаї, він, мабуть, уперше усвідомив, хто такі українці.

У Раковського там життя не з медом… Суворі зими для південця важкі, крім того моральні знущання совєцької влади, за яку він вперто боровся. Словом, нашим вдалося переконати Християни Раковського у тому, що в обмін на відповідні заяви для світової спільноти та оприлюднення певної інформації з його боку йому організують втечу і доправлять до Європи. У безпечне місце, де він спокійно доживатиме з дружиною старість.

— Втечу? З Барнаула?

— Так… До Китаю… То, звичайно, не так легко, але можливо зробити. На Алтаї багато наших, тому зорганізувати втечу Раковського до Китаю вони зможуть… Доправити бодай до Урумчі. То містечко таке на Китайській території. Далі потрібна допомога… Прийняти його і вивезти хоча б до Японії. А звідти…»

Можливо, усе б і спрацювало, бо все ж було готово, погоджено, ресурси витрачені, люди в очікуванні на кожному пункті аж до Урумчі…

Марко сам готував переїзд Раковського з Японії до Британії. Дуже вже хотілося поглянути йому у вічі, тому комуняцькому гімняру, що так ненавидів Україну. Раковський був не просто свідком. Він напряму був причетним до спецоперації вбивства Петлюри та до творення ганебного наклепу, який в очах «глибоко стурбованої» європейської публіки перетворив українського державця на кровожерливого монстра, погромника й антисеміта.

І все б вдалося, але у комуністичного хруня напередодні від’їзду стався серцевий напад і він зліг.

Здавалося, втечу можна було 6 відкласти, дочекатися нового слушного моменту, поки той одужає… Та Раковський, жалюгідна брехлива собака, замість публічного покаяння перед народом України обрав інше публічне покаяння. Перед Сталіним. Ще знаходячись у ліжку, він настрочив «батькові народів» листа, в якому смиренно бив чолом і просив прощення за усі свої гріхи.

Сталін наче відчував щось, бо, як не дивно, зглянувся; повернув його із заслання. І Раковський, за дивним збігом обставин, згодом таки опинився у Японії. Саме там, куди його мали доправити, ризикуючи власним життям, українські патріоти…

Але тепер Раковський з’явився тут не у статусі викривача злодіянь совєцької влади, а як голова совєцької делегації Червоного Хреста.

Операцію продовжувати не було сенсу. Залишалося лише молитися, щоб не почалися арешти серед українців у Барнаулі…

Та яке ж це все недолуге і безсиле!

Марко глибоко вдихнув. Саме тому він мусить зробити те, що замислив! Мусить, що б не трапилося потім!

І якщо несила похитнути червоного монстра з місця — він буде робити усе, щоб руйнувати його зсередини.

* * *

За місяць, у січні, помер британський монарх Георг V, кузен Миколи II.

Той самий, який відмовився надати родині російського царя прихисток у Великій Британії і врятувати своїх монарших родичів від неминучої загибелі.

Дивно, але саме тепер Швед відчував майже фізично: відходить у небуття ціла епоха, породжуючи неспокій, непередбачувану темінь майбутнього, від якого годі чекати чогось доброго навіть тут, у начебто спокійній і ситій Англії.

Марко відчував, як поволі перетворюється на фаталіста. І та вага фатального нависає над ним. Над усіма його рідними. Над Європою. Над усім світом…

За два дні до похоронів Георга V Швед знову мав зустріч зі своїм куратором Селфріджем. Цього разу у конторі МІ-6 на Бродвей-білдінг.

На відміну від похмурої лондонської погоди, що панувала на вулиці, у кабінеті Селфріджа було по-домашньому тепло і затишно. На столі блимала ароматична лампа — Селфрідж, провівши молоді роки разом із Річардом Сеймуром у Марракеші та Стамбулі, був поціновувачем усіляких східних штучок. На керамічному тарелі, розмальованому східними візерунками, життєрадісно яскравіли апельсини та бісквітне печиво.

— Люблю солодке, — наче виправдовуючись, промовив Селфрідж, наливаючи собі та Маркові гарячого чаю, — пригощайтеся, мій хлопчику. Я взяв на себе сміливість додати у горнятка крапельку чогось міцнішого. Саме те з холоду! Ну, — усміхнувся він, підсуваючи ближче до Шведа горня з чаєм та печиво, — маю вам повідомити, що зорі таки зійшлися і на небі просто якийсь парад планет.

Марко відпив чаю. То був його улюблений «Ерл Грей», у смаку якого ясно відчувався присмак бренді.

— Маю для вас, Алексе, термінове розпорядження від Корнуелла, — продовжував Селфрідж. — Смакуйте чай і слухайте мене уважно. Тут, —