Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

підсунув він ближче до Марка великий паперовий конверт, — добові, квитки на літак та ваша акредитація від «Обзервер». У совєцькому посольстві в Парижі 24 січня даватимуть офіційний обід для іноземних журналістів та дипломатів. Ви як журналіст «Обзервер», звісно, лояльний до зовнішньої політики СРСР, також запрошені, — проказав він.

— Вже знаю, — відповів Швед, — отримав аналогічне запрошення через лондонську резидентуру. Арнольд Дейч постарався, щоб я був там присутнім. Сказав, що хоче мати на тому обіді свої вуха. Попередив мене, що то має бути цілком конфіденційно.

— Тоді це найвище визнання совєтською розвідкою ваших шпигунських здібностей! — гмикнув Селфрідж. — А конкретнішої причини Дейч вам не спромігся назвати? Навіщо йому вуха, страшно сказати, у совєцькому посольстві? Що він очікує там почути для себе нового?

— Власне, про це я і хотів з вами поговорити, бо поки мені то невідомо. Дейч сказав, усе пояснить ближче до відльоту… — замислено відповів Швед. — Але поки що…

Селфрідж допив чай і відставив убік горня.

— Тоді, гадаю, я зможу дещо для вас прояснити, Алексе. Я ж казав вам, що на небі просто парад планет! Схоже, зернята з отого чорного шкіряного конверта таки впали на добрий ґрунт.

Марко запитально підняв брову.

— Вгадайте, кого Сталін відправив висловити співчуття британському народу? — хитро усміхнувся Селфрідж. — Ну, вгадаєте?

— Уявлення не маю… — Швед стенув плечима. — Мабуть, наркома іноземних справ чи когось із дипломатів?

— Ага! — хитнув головою Селфрідж. — А цілого заступника наркома оборони не хочете?

— Невже Тухачевского?

Селфрідж мовчки кивнув.

— Цікаво, — промовив Швед, — значить, вони клюнули і шукають тільки привід…

— Думаю, дають маршалу можливість остаточно визбирати усі реп’яхи собі на мундира, — проказав Селфрідж, — враховуючи, що обід той у совєцькому посольстві планується саме на честь його візиту до Європи.

— Он воно що… Обід у совєцькому посольстві буде на честь Тухачевського… Дейч мені цього не казав. Можливо, ще скаже… Ми зустрічаємось із ним сьогодні.

Селфрідж знову згідно кивнув.

— Навряд чи Арнольд Дейч дозволить собі у такій делікатній справі самодіяльність. От і дізнаємося, що Центр наказав йому з тими документами зробити…

* * *

Квартал Іст-Енд, місце замешкання лондонської бідноти та нелегальних емігрантів, мав і без того погану славу, а з початку 1930-х років став ще й кублом зібрань нацистських гуртків.

Часто поліція не встигала вгамовувати безчинства в одному кінці кварталу, як на іншому розгорталися нові заворушення.

Криваві побоїща, демонстрації, розбій та нацистські виступи і разом із тим розмаїття дешевих пабів, ресторацій та пропахлих гашишем кальянних, у яких, здавалось, ніхто не мав ні до кого діла, ніхто нікого не відслідковував, усім було на тебе начхати.

Звичайно, це абсолютно оманливе враження могло скластися хіба у зовсім простака, та для зустрічі з Дейчем кращого місця, ніж індійська кальянна в Іст-Енді, годі було шукати.

Швед винайняв візника, що було цілком зручно.

І ось керівник совєцької лондонської резидентури власною персоною, Арнольд Дейч, сидячи на потертому парчевому дивані, чмихав, як паровоз, без перестанку витираючи хустинкою і без того почервонілі очі та носа.

— Який ідіот напоумив вас, містере Макміллан, призначити зустріч у цій задимленій клоаці? — проказав він, втретє голосно висякавшись. — У мене алергія на спеції і східні пахощі. Крім того, ці кальяни навряд чи хтось дезінфікує, тут легко можна підчепити якусь заразу на кшталт туберкульозу.

— Перепрошую, пане Дейч, я того не знав, — Марко смачно затягнувся вишневим димом. — Я завжди маю із собою власний наконечник для кальяну, до того ж гадав, вам буде приємно зустрітися у такій неформальній, простецькій обстановці…

— А я сприймав вас за добропорядного і консервативного лондонського джентльмена! — крізь сльози усміхнувся Дейч.

— Як погано ви знаєте добропорядних лондонських джентльменів! — похитав головою Швед, мимоволі вмикаючи у собі Флемінга. — У формат нашого консерватизму якраз і вписується це чудове, не обтяжене мораллю і британським снобізмом місце, де ми можемо по-чоловічому розслабитися. Та якщо вас дратує дим, я попрошу прибрати кальян.

— Ні, ні, почувайтеся зручно! Я потерплю. Пане Макміллан, насправді ми дуже ризикуємо, бо мова йтиме не тільки про нашу, але й про вашу репутацію. Чи безпечно тут?

— Цілком, — усміхнувся Швед, — і до чого моя репутація? Я журналіст і свою репутацію завоював набагато раніше, ніж почав працювати на радянську розвідку. До того ж у мене на лобі не написано «я работаю на совєцкую разведку», — проказав Марко ламаною російською.

— Ви спілкуєтеся російською?

— Дуже погано… Так, кілька фраз. Але цю я вивчив спеціально, щоб вас потішити.

— Власне, я тому і звертаюся до вас, що ви поза підозрою цілком. І у радянському посольстві в Парижі мало кому спаде подібне на думку — що ви співпрацюєте з нами.

— Пане Дейч, — зітхнув Марко, — окрім вашого прохання, у мене ще й цілком офіційне завдання від моєї редакції — побувати на тому обіді. А «Обзервер» — це не якийсь кустарний самвидав, що роздається в Іст-Енді…

— Натякаєте на наші газети? — кисло усміхнувся Дейч. — Так… та активність компартійців нам деколи більше заважає, ніж допомагає. Саме тому людей, що мають лояльність до нашої справи, ми намагаємось не допустити до вступу у лави Компартії. Як-от вас… Занадто різні у нас із партійцями інструменти для боротьби… і занадто багато провокаторів у товаристві компартійців. До того ж імена більшості членів Компартії прекрасно відомі поліції. Однак, пане Макміллан, зазначу, що ваше завдання у Парижі насправді буде хоч і простим, але водночас дуже делікатним. Скажу відверто… — Арнольд Дейч стишив голос і присунувся ближче до Шведа, — я уважно ознайомився з тими документами, які ви поклали мені на стіл місяць тому. Я читав їх і перечитував… Я вивчав їх, аналізував, крутив і сяк, і так… І як ви розумієте, Алексе, мучився одним-єдиним запитанням: що мені з ними робити?

З одного боку, я не маю права не доповісти про таке… нагору, — Дейч багатозначно перевів погляд кудись до стелі, — але з іншого боку… а раптом може виявитися… самі розумієте.

— Пане Дейч… Я з радістю підказав би вам, як вчинити краще, якби знав, — поблажливо усміхнувся Марко, — але інформація насправді така серйозна, що вирішувати подальшу долю того компромату належить тільки вам. Вам і більше нікому.

— Саме тому я і прошу вас про допомогу, — проказав Дейч. — Як ви уже знаєте, насамперед, вам необхідно бути присутнім під час офіційного обіду у радянському посольстві в Парижі. Його даватимуть на честь візиту першого заступника наркома оборони маршала Тухачевського. Так-так, саме на його честь. І я цілковито приватно хочу попросити вас бути