Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

Господар, із першого погляду розглянувши статок, ступив Патрикові назустріч.

— У вас продаються каблучки?

— Так, мілорде. Будьте ласкаві, сідайте. — Він кивнув учневі, що поспішив поставити стільця.

Патрик сів.

— Жіночі обручки, — уточнив він.

— Аааа, — усміхнувся ювелір. — Його світлість бажає щось для хорошої подруги. — Він клацнув пальцями іншому учневі, який ви ступив уперед із тацею.

Патрик зневажливо подивився на її вміст.

— Господи помилуй! Це найкраще, що ви можете запропонувати? Я купую обручку для своєї дружини, а не для повії.

З’явилася ще одна таця. Патрик усміхнувся.

— Оце, друже, уже на щось схоже!

Чотири каблучки лежали на світло-блакитному оксамиті: з діамантом, схожим на краплю, з рубіновим серцем, з круглим сапфіром і з прямокутним смарагдом. Усі вони були масивні, золоті. Він уважно розглянув кожну з них, запитав про ціни. Зрештою, узявши каблучку з рубіновим серцем, він сказав:

— Я візьму ось це, але тільки за однієї умови.

— За якої ж, мілорде?

— Надішліть одного з ваших учнів до Дому Кіра в Ювелірному провулку. Скажіть їм, що граф Ґленкірк бажає негайної оцінки.

Ювелір уклонився й звелів одному зі своїх хлопців іти. Ціни він установлював чесні й тепер дякував Богові за це. Таким клієнтом, як граф Ґленкірк, можна було пишатися. Ювелір подумав, що як граф візьме каблучку, його дружина матиме нове манто, через яке нудила йому всю зиму, а коханка — мереживний очіпок, що його так хотіла. Підмайстер незабаром повернувся, а з ним був якийсь чоловік.

— Бенджаміне! — граф устав і тепло потиснув руку новоприбулого.

— Мілорде, яка радість побачити вас. Коли ви прибули до Единбурга?

— Лише сьогодні. Я приїхав зі своїм дядьком Чарльзом. Ми оселилися в будинку мого брата неподалік від Хай-стрит.

— Ага, — відповів Бенджамін Кіра, — знаю той будинок. Я говорив із лордом Адамом і його дружиною перед їхнім від’їздом до Франції. — Він усміхнувся графові. — Отож ви купуєте прикраси?

— Для моєї леді Катріони.

— Ааа, — мовив Бенджамін Кіра. Він знав багато що з тієї історії, але був занадто чемний, щоб сказати про це. — Каблучку, майстре ювелір. — І вставивши в око невеличку лупу він підняв рубін. — Аххххх. Так. Гммммм. Так. Добре. Дуже добре! — Він віддав каблучку Патрикові й звернувся до торговця: — Що ж, майстре Аді, пречудовий камінь. Добре огранований, гарно встановлений. Ваша ціна?

Ювелір назвав ціну.

— Дуже приваблива, — сказав Бенджамін Кіра. — Це насправді вигідне придбання, мілорде. Дозвольте мені побачити інші каблучки, які ви показали графові, — звернувся він до ювеліра. Він оглянув діамант, сапфір і смарагд, а потім запитав про ціну кожного з них. — Це замало, майстре Аді, — сказав він здивованому ювелірові. — Підійміть ціну смарагда на двадцять відсотків, а діаманта і сапфіра — на десять відсотків.

Патрик доручив Бенджамінові Кіра прослідкувати, щоб ювелір одержав свою оплату. Подякувавши за оцінку, граф побажав йому та ювелірові гарного дня. А надворі сіро-блакитний морок огорнув місто, і з неба почав падати липкий лапатий сніг. Бадьорий, граф прийшов до братового будинку. Саллі відчинила йому двері і, взявши його плаща та капелюха, провела коридором до родинної кімнати.

— Там добре розгорівся вогонь, мілорде, і я принесу вам гарячого вина зі спеціями.

Він побачив перед каміном свого дядька й Кат, поглинених грою в шахи. Він нічого не сказав, просто сів. Прийшла Саллі й поставила келих біля його руки. Він пив поволі, смакуючи солодке вино, пряні спеції й таке приємне тепло, що почало розтікатися по його змерзлому тілу.

— Шах і мат, — почув він дядьків голос.

— Ви надто вже досвідчений шахіст як для абата, — невдоволено мовила Кат.

— Я зазвичай перемагаю, коли наміряюся перемогти, — пролунало у відповідь.

— Це у вас говорить кров Леслі, — розсміялася Кат. — Схоже, ви намагаєтеся мені щось сказати, дядьку.

— Так, намагаюся, дитя моє. Хоч би які у вас були непорозуміння з Патриком, ваш син у них не винний. Не можна дозволити, щоб він народився безіменним.

— Ой, та не буде він безіменним. Я збираюся назвати його Джеймсом на честь короля. Якось бачила, як той малий скакав на коні. Такий серйозний хлопчинка й водночас такий гарненький.

Ґленкірк прикусив губу, щоб не розсміятися. Пустунка навмисно дратувала абата, і їй це вдавалося просто чудово. Чарльз Леслі вибухнув потоком гельської лайки, що так не личила абатові. Кат устала й зробила реверанс.

— На добраніч, дядьку. Здається, я знову втомилася, — сказала й пішла з кімнати. Вона анітрохи, ані на мить не зважила на Патрикову присутність.

— Хтось мав би відшмагати задок тієї дівки! — пробурчав абат.

— Я вже пробував, — відповів граф. — Це не допомогло.

Абат пирхнув.

— Завтра я ще раз поговорю з нею. А зараз піду в ліжко. Мені треба виспатися, якщо я збираюся сперечатися з Катріоною Хей.

Патрик стояв біля вікна й дивився на сніг. Він тепер густо сипав, щільним шаром укриваючи безлюдну вулицю. Двері кімнати відчинилися, Саллі занесла тацю.

— Мілорде, господиня подумала, що ви могли зголодніти після прогулянки. Вони з вашим дядьком уже поїли. — Саллі поставила тацю на столик біля каміна. — Я трохи згодом повернуся, сер. їжте ж бо.

На таці стояли паруюча миска варених креветок, тарілка з двома товстими скибочками холодної шинки, маленька гаряча хлібинка, блюдце з вершковим маслом і глек рудого елю. Патрик ум’яв усе це. Саллі повернулася з тарілкою теплого печива й мискою блискучих червоних яблук. Він з’їв усе печиво та два яблука. Саллі прийняла тацю й тепло всміхнулася йому.

— Так приємно бачити, як ви їсте, мілорде! Я ніби дивлюся на свого брата Яна. І ще, сер, отам у шафі, — вона вказала через кімнату, — можна знайти добре віскі. Може, вам треба ще щось, перш ніж я піду спати?

— Ні, дівчино. Дякую тобі. Іди вже.

Залишившись наодинці, він налив собі віскі й випив його повільно, насолоджуючись димним присмаком. «Еге, з Кат спокою не буде, — подумав він. — Кат! Ах, люба моя, я скривдив тебе, і тепер ти даси мені перцю з маком. Дядечко може завтра використати всі свої дипломатичні вміння, але я маю поговорити з тобою сьогодні».

Він відставив склянку та вийшов із родинної зали. Саллі залишила йому ліхтарик зі свічкою, що горів на столі біля сходів. Патрик поволі піднявся сходами, з острахом чекаючи миті, коли опиниться перед нею. Він став перед її дверима й постукав. На якусь мить подумав, що Катріона спить. Потім двері відчинилися, і вона з’явилася перед ним у зеленому оксамитовому халаті, з важким волоссям медового кольору, що спадало на плечі. Його язик ніби присох до піднебіння,