Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

Альберта відвернулась і подумала, що це ж і вона знімалася в такій позі, збоку це здається ще брудніше, ніж їй думалося. Вона повернулася назад, у другий кінець кімнати, щоб уникнути ще й сліпучого проміння, і тільки тоді помітила попід однією стіною вузеньку поличку з низкою якихось предметів, здалеку схожих на іграшки. Там були ваговоз із причепом, автоцистерни, трактори, інші машини, мабуть, сільськогосподарські, завбільшки максимум з десяток сантиметрів. Альберта взяла в руку автоцистерну з причепом, сріблястого кольору, нічого не втямила, але переконалася, що імітація пречудова, певно, то були не іграшки, а промислові моделі.

— Дуже гарні, але ви обережно. — Той збоченець умів бачити спиною, не припиняючи своїх зйомок. — Вище, вище, рухайтеся, так, добре, стоп, одинадцять!

Та годі тобі клацати, нащо мені твої моделі! Альберта задихалася в цій парильні, в цьому смороді, в цій люті на саму себе, а ще більше — в зневазі, а ще більше — в огиді, ба навіть у зненависті.

Нарешті фотограф сказав:

— Рухайтеся, стоп, двадцять п'ять! — Клацання почулося востаннє, і Маврілія підійшла, щоб одягтися, а Альберта стояла й дивилася на шахівницю: очевидно, тут розігрувався етюд: білі починають і виграють; поряд із шахівницею лежав тоненький англійський шаховий журнальчик. Той збоченець був шанувальником великої гри.

— У шахи вмієте грати? — Він підійшов до них, погасивши світильники в глибині кімнати і крутячи в руках свою фотозапальничку.

— Я була першою в колежі,— відгукнулася Альберта.

Нарешті йому пощастило витягти із "запальнички" малесеньку річ, схожу на трубочку іграшкового телефону, два диски, з'єднані з одного боку металевою смужкою, і він поклав її біля шахівниці разом з фотоапаратом. Щось одухотворене з'явилося в ньому, чи, вірніше, в його руках, які з неймовірною легкістю ніби запурхали по шахівниці.

— Здається, я вже зрозумів, у чому тут каверза. Два білі пішаки на сьомій горизонталі готові до перетворення, проте розвивати атаку ними зарано. Я думаю, білому королеві треба відступити ось на це поле, щоб уникнути вічного шаху з боку чорної тури.

Таке спало на думку й Альберті, але їй було гидко розмовляти з цим мерзенним педерастом. А втім, шахівниця, якої вона не бачила вже добрих десять років, переносила Альберту в часи колежу, черничок, чия шурхітлива хода по дортуарах стояла ще в її вухах, темних зимових ранків у крижаній церкві, коли на нескінченній месі доводилося змагатись із таким ще могутнім сном і вже з пробудженим голодом, і зміни в актовому залі в дощові дні, з конкурсами на "найкращого читця", з вишивками, шашками, шахами, бо їх виховували черницями-спортсменками, прищеплювали їм войовничий дух. І ось від цієї згадки єдиною пристойною річчю в цьому непристойному місці лишився абстрактний геометричний виріб з такими-от символічними дерев'яними фігурками.

— Навпаки, мені здається, що першим ходом має бути саме перетворення білого пішака,— сказала Альберта фотографові, ба навіть і не йому, вона ніби розмовляла з якоюсь колежанкою, душею перебуваючи далеко від цього місця, і цього часу, і цієї Маврілії, яка так сутужно й незграбно прикривала від очей свій сором і шпорталася з ґудзиками ліфчика, які все випорскували їй з пальців.

— Але тоді чорна тура бере перетвореного пішака й оголошує вічний шах білому королю,— заперечив їй фотограф. У його очах на мить майнуло щось зовсім далеке від сказаного, мовляв: "Не знав я, що повії ще й шахістки".

— Не думаю,— кинула Альберта, а сама прислухалася до того, як плюскотить дощ за вікнами гарного, або скоріше — тихого спортивного залу в той далекий час, і було так прикро, що не може згадати своїх однокласниць, з якими грала в шахи, ні їхніх облич, ні голосів, нічогісінько. — Бо тоді білий слон...

— Білий слон не може запобігти вічному шахові з боку тури,— запально урвав її фотограф, але в тому його інтелектуальному вибухові вчувалося щось огидне.

— Я не кажу, що слон може запобігти шахові з боку тури. Я кажу, що слон іде сюди, на еф-вісім, і дає змогу пішакові же-сім стати фиерзем, недосяжним для чорної тури,— відповіла йому сухо Альберта.

Маврілія, опоряджаючи свій ліфчик, підійшла зовсім близько і майже сперлася на неї своїм вогким гарячим тілом, спраглим близькості, захисту, певності, що про неї не забули, і тихий плюскіт дощу, який прийшов зі шкільного саду, відразу вщух, і Альберта запитально подивилася на свою незугарну подругу.

— А, гроші,— сказав фотограф без усмішки. — Я зараз повернуся, тоді й побачимо, чи підходить комбінація із слоном, чи ні.

Він вийшов до сусідньої кімнати, і тоді Альберту наче повела стороння сила. Вона взяла маленький предметик, що складався з двох дисків, добре знаючи, що це таке і що там у ньому: плівка з огидними знімками двох незграбних голячок, і одна з цих незграб була вона, може, більшою мірою, ніж Маврілія, яка принаймні добре не знала, та й не могла добре знати, в що влипла. Так касета опинилася в неї.

— Ось, тридцять для вас... — Фотографів гщгляд блукав десь далеко, у світі шахових задач, зате в руці було два конверти. Він подав один Альберті, а другий — Маврілії. — І тридцять вам. — На порозі, виряджаючи клієнток, він сказав Альберті: — А хід слоном і справді гарний, я от цілий ранок думав і не міг його знайти.

Зачинивши за ними двері, він повернувся до кімнати і, припаливши сигарету, схиливсь над шахівницею. Отже, перший хід е-7 — е-8 з перетворенням у ферзя. Але ферзя одразу б'є чорна тура. В цю мить на сцену виходить слон, отже слон а-3 — ф-8; він посунув слона на ф-8 і враз побачив, що так правильно: тура виступає, щоб оголосити вічний шах білому королю... Ні, вона не може, оскільки після третього шаху попадає під бій слона, і хоч би який хід зробили чорні, будь-якою фігурою, вони не можуть перешкодити й другому білому пішакові стати ферзем, і тоді партію виграють білі. Все виходить так, як підказала дівчина. Задоволений, хоч не без досади від того, що одна з тих дівуль грає в шахи краще за нього, хлопець підібрав "Мінокс", покладений біля шахівниці, і став шукати касету, але її на місці не було, не було й між шаховими фігурами. Пошуків він не продовжував, бо одразу все збагнув. Наздоганяти дівчат було вже пізно, минуло не менш як десять хвилин. Ця гидомирна брюнетка спритно обставила його в шахи.

Незважаючи на задуму, фотограф ніколи не пітнів, але в цю мить піт зросив йому лоба. Він повільно й зосереджено поскладав фігури в коробку, поклав журнальчик на шахівницю, але руки його, кляті руки, тремтіли. Нарешті він наважився і підійшов до телефону на стіні біля дверей.

Саме завдяки цьому дзвінкові, коли Альберта вилізла з таксі перед своїм домом, провівши Маврілію, вона побачила молодика, який чекав, певно, саме на неї. Добре вдягнутий, навіть із шиком, з краваткою блідо-жовтого кольору, з густим, дбайливо зачесаним волоссям і майже люб'язною усмішкою. Очевидно, він страждав на інтелігентську короткозорість.

— Прошу пробачення, синьйорино.

На вулиці Монтенеро о чверть на другу всі поховалися від спеки — всі ті з небагатьох, хто лишився в Мілані,— перехожих не було ні душі, лише зрідка проносилось авто та ще міг вигулькнути з інтервалом у десять хвилин кільцевий трамвай. Альберта зупинилася, спокійна й незворушна, оскільки біля свого дому не збиралася поступатись, а зупинилася, бо молодик заступив їй дорогу. В його короткозорому погляді прозирала лють, яку не пом'якшувала навіть чемна посмішка.

— Даруйте, синьйорино, але у вас у сумці лежить касета з плівкою, яку ви взяли півгодини тому в студії фотографа. Чи не зволили б ви повернути її мені? — І він з ущипливою ґречністю простяг руку. Його обличчя здавалося повним, але насправді повним не було, повноти йому надавали розвинені щелепні м'язи, це обличчя спохмурніло лише на мить, і тільки тоді Альберта відчула, що їй треба боятися.

І хоча вона злякалась, але страху не показала, силою зігнути Альберту не міг ніхто, навіть звичайна грубість викликала в її душі несамовитий спротив.

— Це якась помилка, я не брала нічого, ідіть собі і дайте мені спокій, а то я закричу.

— Ну що ж, можете кричати,— сказав він на диво спокійно і взяв дівчину за руку. — Але замість кричати, сядьмо краще в цю машину і поговоримо спокійно.

В цей час проїхав автомобіль, Альберта кричати не стала, але опиралась і далі.

— Глядіть, а то справді закричу.

— Можете кричати. Можете кричати, навіть якщо ми потрапимо вдвох у поліцію. Я вас не тримаю, але для вас це було б не дуже приємно. Зате якщо дасте мені оту касету з плівкою, я відразу ж поїду, а вам не буде чого боятися. Не тільки поліції, а й соляної кислоти в обличчя.

Він знову почав її штовхати до "мерседеса-230", що стояв за десять метрів позаду, коли це Альберта з несподіваною для жінки силою вирвалася й кинулась у темний і жаркий під'їзд свого дому, побігла вгору сходами, піднялася на другий поверх, на третій, на четвертий, звісилася через бильця — ні, молодик за нею не гнався. Вона встигла відімкнути двері квартири. її сестра була на роботі і приходила додому лише обідати. Альберта ввійшла, замкнулась, і зненацька їй стало соромно, досадно за свій страх, який охопив її ще до того, як молодик присікався до неї.

Вона ввійшла у віталеньку, визирнула з вікна, зверненого на вулицю, дивлячись крізь планки жалюзі, вкриті столітнім пилом. Там нікого не було, жодного перехожого, і "мерседес-230" також зник.

Лівія не поступилася б, Лівія мала рацію, Лівія не хотіла лізти в цю мерзоту, вона пішла б у поліцію, вона віддала б плівку, вона сказала б усе, розповіла б про того літнього синьйора з "Фламінії", про угоду, про це замовлення... Яке замовлення? Це зрозуміло й так, але Альберта відчувала надто велику огиду, з неї годі.

Понишпоривши на кухні, вона знайшла щось під'їсти, потім простяглася на одному з двох ліжок з намальованими на бильцях ведмедями, собаками, метеликами, зуміла навіть заснути, відтак прокинулася серед тиші, в задусі після полуденної спеки, а за кілька секунд у цій тиші задзеленчав телефон.

Мабуть, це Лівія. Альберта потребувала Лівії, прагнула розповісти їй про все. Вона підвелася з ліжка і підійшла до апарата. . — Альберто! Альберто!

— Так, це я.

Дзвонила Маврілія, голос її лунав ще зляканіше, ніж будь-коли, просто-таки розпачливо.

— Це — Маврілія, Альберто, це Маврілія.

— Що сталося? Що з тобою?

Відповів їй чоловічий голос, і вона одразу впізнала його, дарма що чула всього один раз, і голосом цим було вимовлено всього кілька слів.

— Сподіваюся, голос своєї подруги Маврілії ви впізнали.