Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

— Це звертання на "ви" чаїло ще більшу лють, ніж погрозливе звертання на "ти".

Хоча вона не відповіла, але він вів далі, знаючи, що його добре чують.

— Ви повинні повернути цю касету з плівкою фотографові, в якого ви побували вранці. І то негайно, бо фотограф її чекає. Мені б не хотілося, щоб з вашою подругою Маврілією сталася якась прикрість. І не вдавайте, ніби ви не розумієте, бо так буде гірше і для вас, і для вашої подруги.

Альберта хотіла закричати, що негайно піде туди, але з поліцією. Одначе не встигла, бо на тому кінці дроту повісили трубку. Тільки тоді вона зрозуміла, в яку халепу вскочила.

4

Все складалося погано, єдине, чим могли похвалитися ці два номери в готелі "Кавур", було кондиційоване повітря, прохолодне, але не вогке й без запаху. Все складалося препогано, так ніби миролюбні, надійні міланці, які, пітніючи, проходили вулицею Фатебенефрателлі й площею Кавур, не могли такого уявити, хоча щодня й читали в "Корр'єре" немало подібних історій. Для міланців вони належали до четвертого виміру якогось Ейнштейна-кримінолога, ще незбагненнішого, ніж вимір Ейнштейна-фізика. Що становило реальність для цих міланських перехожих, то це тютюнова крамничка: вони могли купити собі там сигарети з фільтром, щоб курити вже не соромлячись. І час від часу якась думка завтра вранці на роботі... Ця робота, яку треба закінчити раніше, ніж дирекція їх звідти попросить. Або видовище тих двох дівчат на трамвайній зупинці, з виставленими напоказ груденятами,— ось що становило природні виміри життя, решту вони лише читали й існували лише як тінь прочитаного, типу "завдав дружині двадцять сім ножових ран", або "широка торгівля наркотиками, якою займалася навіть мати з п'ятьма синами", або "перестрілка на вулиці Монца між гангстерами-конкурентами". Все це було лише захопливою лектурою. Потім один з них повертався додому, і там його чекала вже квитанція за газ, яку мусив оплатити. Ні, там, на вулиці, не могли собі уявити, як погано все складалось, навіть якщо вони й здавалися чотирма хапугами з усіма цими тацями на столі, заставленими тартинками, булочками, печивом, накладеним пластівцями ніжної шинки з Сан-Даніеле, ванночками масла, обкладеного льодом, блюдечками з паштетом і пляшками пива в срібному цеберку.

Єдиний, хто не скинув піджака, був Давіде; так ось, може, єдине, крім кондиційованого повітря, чим можна було похвалитися, був саме він: зненацька в його життя ввійшло пиво. Ця підпора була надійна, несподівана, дуже добра для терапії дезинтоксикації, від пива набираєш вагу, але для сп'яніння такому, як Давіде, потрібно було б випити цілу бочку. Зменшуючи споживання алкоголю, Давіде мало-помалу повертав собі здатність мови і певну чоловічу снагу. Якраз у цю мить він заговорив, тримаючи в руці скляне блюдечко з паштетом, пропонуючи його співтрапезникам:

— Хто хоче?

На що Маскаранті хитнув головою, хитнув головою і Карруа, бо він теж був тут, теж без піджака, більше жуючи, ніж курячи сигарету. Похитав головою і Дука, при цьому лагідно позираючи на Давіде, який спорожнював блюдечко, намазуючи паштет на скибку хліба. Дучин пацієнт міг ще десять днів жити самою мінеральною водою та молоком, не страждаючи від цього.

— Почнемо з самого початку,— сказав Карруа, кладучи сигарету в попільничку. — 3 фотографа.

Маскаранті тримав напоготові свій записник.

— Він зник. На вулиці Фаріні, сімдесят вісім, напередодні смерті Альберти Раделлі не було більше нічого й нікого. І прискіпатися нема до чого. Дві квартири були найняті якимось німцем з рік тому, проте домоврядник і швейцар бачили цього німця лише двічі. У фотоательє працював один молодик, друг німця, й назвався швейцарові Казерлі чи Казеллі, як саме правильно не знає навіть швейцар, оскільки бачив його дуже рідко. І той, і той уже рік як канули в Лету. — Але німця можна було б знайти,— сказав Карруа,— приміщення не візьмеш в оренду, не подавши своїх анкетних даних.

— Авжеж, він їх і подав, ось вони тут. — Маскаранті прочитав з явним акцентом південця, вимовляючи по складах слова, які виринули з тисячолітніх нетрищ Шварцвальду і які він намагався облагородити. — Прізвище і адреса вигадані, принаймні боннська поліція, де мав мешкати цей тип, відповіла, що не існує жодного подібного прізвища ні в адресному столі міста, ні в міських архівах. *

Усі ці розкопки Маскаранті проробив, аби розшукати ательє фотографа, знаючи лише номер будинку, 78, а потім, коли таки знайшов, то виявилось, що ось уже рік там не було нічого, нікого, і жодного сліду.

— Одна річ ясна,— сказав тоді Дука до обох слідчих, насамперед до Карруа. — Щоб найняти на фальшиве ім'я квартиру, щоб вибратися звідти так блискавично за день до смерті Альберти Раделлі, треба надавати дуже великої ваги роботі, яку вони там провадили. І якщо робота полягала в тому, щоб фотографувати голих жінок, швейцар мав би помітити, як вони щораз входили і виходили.

— Так, я допитав ще й швейцарову дружину,— сказав Маскаранті. — Дівчата справді приходили, але не дуже часто. А чим вони займалися? Вона та її чоловік заходили до ательє кілька разів, щоб подивитися: фотограф сам запрошував їх. Він фотографував моделі авто, ваговозів, молотарок, іноді, мовляв, дівчата правили йому за тло, тепер жінок використовують у всякого роду рекламі.

Камуфляж, ужиткова фотографія чи, краще сказати, порнографія існує, проіснувала добрий рік під голубим поглядом поліції, що не помічає подібних "художніх промислів". І діяла так успішно аж до свого зникнення, що Маскаранті лишився ні з чим.

— А тепер побалакаймо про другу дівчину,— озвався Карруа. Поліція домагається свого повторенням, наполегливим твердженням, що

два рази по два — чотири, а зрештою, знаходить і ще щось, але у випадку з Маврілією їй не пощастило знайти нічого.

— Маврілія Арбаті,— прочитав Маскаранті в записнику,— двадцять сім років, працює в "Рінашенте", відділ полотняних товарів — рушники, постільна білизна тощо.

Двадцять сім років, на знімку з "Мінокса" їй стільки не даси, двадцять сім років — і все ще продавщиця у відділі полотняних товарів, за що ж їй дорікати, до того ж уже не першої молодості, от і ступила на слизьку стежку.

Отож Маскаранті пішов до "Рінашенте" й спробував побалакати з відповідним начальством.

— Е ні, неможливо. Знаєте, скільки дівчат тут працює? Спробуйте знайти котрусь, коли відомо лише те, що її звати Маврілія! — сказав адміністратор.

— Чому ж, з допомогою ось цієї штуки,— сказав Маскаранті, показуючи на селектор. — Можна, скажімо, передати так: "Синьйорину Маврілію просять негайно зайти до дирекції". Або, може, ще краще так: "Синьйорину Маврілію або когось із працівниць, що знають її, просять негайно зайти до дирекції".

На виклик адміністратора прийшла службовка, написала текст і почала передавати його по селектору, один раз, другий, третій... потім, після трихвилинної паузи, ще раз, на всі поверхи, в усі куточки, через десятки гучномовців, і скрізь лунало те запрошення, спокійне, неголосне, але чітке, ім'я Маврілія лунало дуже виразно. Коли службовка почала передавати запрошення знову, секретарка привела маленьку білявеньку дівчину, не дівчину, а майже дитину, хоча з багатьох ознак було видно, що вона не дитина.

— Маврілія? — спитав Маскаранті.

— Ні, я її подруга.

— Цей синьйор з поліції, відповідайте точно на його запитання,— суворо звелів адміністратор.

— Яке прізвище Маврілії? — спитав Маскаранті.

— Маврілія Арбаті,— відповіла білявка.

Маскаранті переможно заніс це ім'я до записника; три хвилини — й така знахідка.

— Де ви мешкаєте? — спитав він у білявочки.

Та завагалась, а Маскаранті почав наполягати; ось зараз він довідається, де мешкає і та Маврілія Арбаті, поїде, візьме її, відвезе до квестури, і там вони швидко розплутають справу; атож, Маскаранті ще сподівався розплутати цю справу, адже ж Маврілія Арбаті знає, хто, як і чому.

— Де ви мешкаєте? — удруге він спитав уже різко.

Білявочка злякалась і відповіла з точністю, якої вимагав од неї адміністратор.

— Вулиця Ніно Біксіо, дванадцять.

— У вас багато подруг, чи не так? — спитав Маскаранті.

Білявочка не відповіла, але це не мало значення, і він запитав про інше:

— А чому сюди не прийшла Маврілія? Адже ми викликали саме її.

— Мабуть, захворіла,— припустив адміністратор.

— Вона померла,— промовила білявочка, збліднувши, і вони її всадовили.

— Чому ж ви одразу цього не сказали?

Маскаранті занепав духом. Якщо Маврілія померла, її не можна допитати, а якщо не допитаєш, то справи не розплутаєш.

— Вона померла рік тому,— сказала білявочка. — Бідолашна, коли я почула, як її викликають по селектору, мені стало зле, минуло стільки часу, а її викликають до дирекції, ніби живу.

Отже Маврілія просто померла, роботу покинула, не попередивши нікого, навіть її, і поїхала до Рима. Звичайно, з кимось — білявочка сказала сором'язливо: з женихом; там їй захотілося скупатись, може, у воді стало погано, через день її знайшли в Тібрі, недалеко від Рима, вона лежала на обмілині, наче покинутий човен, у купальнику, її одежа зосталася на березі в кущах, десь за кілометр проти течії. Білявочка дізналася про це від Мавріліїних батьків, за тиждень після трагедії вона дзвонила їм, занепокоєна довгою відсутністю подруги.

Ось така виявилась історія, і Маскаранті одразу все збагнув.

— А як вас звати? — спитав він у білявочки. Дівчина дала йому свої анкетні дані, потім він повернувся до квестури і подзвонив у Рим. Маврілія Арбаті, втопилась у Тібрі, знайдена в районі такому-то, о такій-то годині, виявив її синьйор такий-то. З архіву Маскаранті підняв і римські газети за цей час; було прочитано всі повідомлення й репортажі, і майже в усіх містилося запитання: нещасливий випадок чи злочин? Потонула вона чи її втопили? Надто вже впадало в очі: протягом чотирьох днів дві дівчини, зняті фотоапаратом "Мінокс", померли, спочатку брюнетка, потім блондинка. Одна в Мілані, в районі Метанополі, друга біля Рима, в Тібрі. Ці дві смерті ховали в собі дражливу двозначність, перша здавалася не дуже переконливим самогубством, друга — нещасливим випадком, який викликав підозри.

Нині ця двозначність, здається, перестала існувати, дівчат убили, досить вправно підлаштували самогубство Альберти, в сумці її лежав навіть лист до сестри з проханням вибачити її за цей крок.