Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

На столі стояла пляшка "фраскаті", на око зовсім порожня, і пляшка віскі, відкоркована, але надпита не більше, як на палець,— ціною напруження всієї волі Давіде сьорбав по ковточку віскі за годину, хоча пляшку мав напохваті разом з дозволом лікаря прикладатися до неї.

Дука підсунув стільця до його ліжка, Давіде підвівся і сів, адже не дуже чемно лежати отак, розвалившись, перед власним лікарем, але Дука, поклавши руку йому на плече, знову вклав його.

— Вам треба спати,— мовив коротко.

Щойно він був радий товариству Лівії Уссаро і так само був радий тепер товариству Давіде Аузері, психованого сина видатного інженера. Вечір справді вийшов на славу.

— Не можна проводити дні і ночі, думаючи лише про одну жінку, особливо коли вона мертва. Ви думаєте лише про Альберту, чи не так?

Давіде повернув голову на подушці: його мовою це мало означати ствердну відповідь.

— Так не годиться, Давіде. — Дука з неабиякою пристрастю та радістю віддавався своєму лікарському ремеслу. — Не годиться, надто у вашому віці, так кохати мертву. Настав час нам трохи поговорити, бо за ці дні я багато чого зрозумів. Коли ви висаджували Альберту зі своєї машини, ви ще її не любили. Коли прочитали в газетах про її самогубство, ви й тоді ще не любили її, а тільки відчули гризоти сумління. Потім гризоти почали день у день діймати вас дужче, з кожною випивкою дужче, проте вони не були самими тільки гризотами. Поступово з гризот, і разом з гризотами, народжувалось інше почуття. Ми звемо його любов'ю. Ви ввесь час тільки й думаєте: "Якби того дня був забрав її з собою, я врятував би їй життя". Потім ви пішли далі, почали думати, що якби ви були забрали її з собою, то не тільки врятували б їй життя, але це стало б благом для вас обох, правдивим благом,— не лише для того, щоб любитися, але й для чогось більшого. Ви ніколи не мали дівчини, ніколи не закохувались по-справжньому, виховання, яке дав вам батько, особистість вашого батька завжди гнітили вас. Альберта стала першою жінкою, яка, особливо по смерті, дала вам це чуття любові, потребу любові. Може, я займаюсь психоаналізом на базарному рівні, але справи стоять саме так: ви й далі думаєте про Альберту, бо закохані в неї, а закоханому думка про те, що кохана мертва і що він причетний до її смерті, нестерпна, чи не так?

Хоч він цього хотів, але боявся сподіватися, і тому з радістю побачив: Давіде зайшовся плачем. Хлощець заплющив очі, але цього було недостатньо, його велика грудна клітка здригалася, хоча ніякого звуку нечулбсь. Тим самим лагідним голосом Дука роз'яснював йому: *

— Але мертві не повертаються, і ні я, ні будь-хто інший не зможемо повернути Альберту до життя, тож вам самому доведеться зцілитися від неї, і для цього ми повинні докласти рук. Найважливіше зараз — знати того, хто штовхнув її на самогубство або й убив, і коли ми .його знайдемо, то, задушимо. Ви повинн^ жити лише цією думкою: ми його знайдемо й задушимо. А втім, може, цю роботу залишимо для вас. — Щоб урятувати хворого, лікар відчув потребу звернутися до його найменш благородних інстинктів. — Ось побачите, це зовсім неважко, і ви за це не сидітимете жодного дня. Ми знайдемо цього типа, і ви його задушите, ось так, своїми руками. Руки не треба стискати надто сильно,

я поясню вам іншим разом як лікар, коли можна бути певним, що людину задушено, який хрускіт чується між стиснутими пальцями, і як після такого хрускоту можна попускати пальці так, ніби нічого не сталося. Звичайно ви будете оборонятись, бо той тип накинеться на вас із ножем або пістолетом, спробує вас убити, отож ви тільки рятуватиметесь. У вас будуть залізні свідки, наприклад, Маскаранті, і запевняю вас: ви зможете задушити того типа спокійно, не боячись наслідків. І запевняю вас: цього чекати недовго, бо ми скоро його зловимо, але тепер вам треба поспати, треба відпочити, щоб підготуватися до тієї миті помсти.

Ця гарна казочка була не для дітей, та й дитина, яку належало гірйколисати, була вже досить велика і потребувала крутих казок. Ба навіть сам він, Дука, потребував якоїсь казки: щоб розшукати, хоч під землею, цього фотографа, для початку треба було дізнатися, хто робив знімки.

З

Біля будинку під номером 78 на вулиці Фаріні таксі зупинилось, і Альберта з Маврілією вийшли. Швейцар сказав їм, що "Вжиткове фото" на третьому поверсі, сходи з двору. Дівчата перетнули подвір'я під пильними поглядами кількох чоловіків у комбінезонах, які вантажили на ваговоз довгі металеві балки і кидали їм услід репліки, що свідчили про рішучі наміри, якби їх тільки можна було здійснити, і самі собою ці наміри не були протиприродні чи лихі, а просто невчасні.

На третьому поверсі їм відчинив хлопець, звичайнісінький хлопець у білому халаті, обличчя його було позбавлене своєрідності й виразності, так ніби їх тільки намітили і ще мали колись довершити, і єдине, що про нього можна було сказати напевне — що він не старий і що не в чорному халаті.

Хлопець мовчки оглянув прибулих, вони теж нічого йому не сказали. У першій кімнаті вікон не було — горіло світло.

— Сюди,— сказав хлопець.

Друга кімната була витягнута в довжину й мала двоє вікон, але з опущеними знадвору жалюзі, на припалих пилом шибках видніли сонячні пасмуги; світло горіло й тут.

— Можете тут роздягтися,— кивнув хлопець у куток між стільцями й столом. — Тільки шахів не перекиньте.

На столі стояла шахівниця, а на ній п'ять або шість фігур, решта вже лежала в дерев'яній коробці.

— А ширми нема? — спитала Альберта, й тут-таки подумала, що вона ідіотка,— звичайно ж, нема. Не було нічого схожого на ширму в цій довгій кімнаті, яка мала правити за фотоательє, навіть меблів, окрім тих трьох стільців і столу, які були вочевидь десь позичені. Та ще були глухі страшні вікна, електричне світло об одинадцятій ранку, задуха розпеченої сонцем могили.

— На жаль,— сказав хлопець. Здавалося, він справді шкодує про те, що не розжився ширмою. — Але двері замкнені на ключ, не хвилюйтеся.

Його голос долинав з глибини кімнати, голос такий же невиразний, як і обличчя.

— А вікна відчинити можна? — гукнула Альберта в темну глибину кімнати. За хвилину вони вже вмивалися потом, одяг поприлипав до тіла.

— Тільки смороду напустимо і стане ще жаркіше,— сказав безликий, і нараз задник кімнати-галереї спалахнув: це засвітилися три лампи на підставках і шість — на стелі. — Не знаю вже, що вони там виготовляють, але в нас під боком майстерня, в якій працюють з ацетиленом. Просто жах.

Тут дівчата раптом відчули, що він збоченець, гомик,— відчули з того, як вимовив оте "Просто жах".

— Котра з вас фотографуватиметься перша? — спитав він. — Для мене все одно.

Блондинка Маврілія була й смішливою, і лякливою, і готовою до всього. Зараз їй стало страшно.

— Іди ти,— сказала вона подрузі.

Альберта діяла швидко; сукня, ліфчик і труси вмить опинилися на стільці, тільки черевичків на високих підборах не скинула, не на те, щоб надати знімкам більшої сексуальності, а щоб не ходити босою по брудній підлозі.

— Сюди,— запросив гомик. Перед рефлекторами був хмароподібний задник, збільшена фотографія на підставках.

— Ми впораємося швидко, ось побачите, з такою камерою.

Аж тепер Альберта побачила масивний триніжок, а на триніжку — фотоапарат, швидше схожий на запальничку.

— Розташовуйтесь тут, на цьому килимку. — Хлопець почав дивитися, згорбившись утричі, в ту запальничку. — Позувати ви можете, якщо хочете, сховавши обличчя, бо це значення не має, але ось на п'яти-шести знімках вам доведеться його показати. Рухатися можна як завгодно, тут так само, як у кіно. Давайте.

Лівою рукою він тримав важіль триніжника, непомітно скеровуючи "Мінокс" щоразу в потрібному напрямку, а в правій стискав тросик з кнопкою спускового механізму.

— Рухайтеся, раз! — Хлопець клацнув. — Стоп, два! — Знову клацання. За кожним новим кадром він закривав і знову відкривав ту запальничку, так ніби збирався прикурити сигарету. — Рухайтеся, стоп, три! — Й знову клац; так було зроблено чотири, п'ять, десять, дванадцять знімків, він щоразу просив Альберту прибрати агресивнішої пози, але висловлювався стримано, культурно, без масних слівець,— збоченці поводилися з дамами просто по-лицарському. — Рухайтеся, стоп, двадцять шість! Ну, вже годі, вас може замінити ваша подруга.

Маврілія, в другому кінці кімнати, в запаморочливій задусі, тряслася від страху. Вона не роздяглась, а чому, не знала й сама. Альберта її вже вивчила, ця блондинка була не з надто лякливих, фотографуватися голою погодилась одразу, а тепер дивилася на неї благальним поглядом.

— Якщо тобі не підходить, то покинь,— сердито сказала Альберта; вона не зносила тупих, а ця була просто феноменально тупа, рихла, морально хистка, ніби народжена для нещастя. Тим-то Альберта намагалась утримати дівчину на тій похилій площині, яка привела її на панель. Маврілія гуляла всі вечори, і, як тільки щось заробляла, ті гроші негайно вилучав у неї один паразит, який завжди чатував за кілька метрів. Даремно Альберта зв'язалася з нею.

— Е ні, якщо ви прийшли сюди, то фотографуйтеся,— заявив хлопець у білому халаті, почувши Альбертині слова.

В його голосі не було жодної погрози, а проте Альберта відчула її. Як послухати, голос був тільки дуже сумний, ніби гомик говорив: "Чи ти ба, прийшла сюди позувати, а тоді їй перехотілося",— і все ж у ньому чаїлося щось більше. Цей фотограф, що не був старий і не носив чорного халата, хотів — Альберта була в цьому впевнена — сказати саме так: "Тепер ти знаєш, що тобі доведеться фотографуватися. Навіть якщо це тебе не влаштовує, то влаштовує мене".

З усмішкою, застиглою на личку, Маврілія сказала: "Ні, ні, ні",— хутенько роздяглась, і Альберта сама повела її в глибину, де фотограф чекав у затінку по той бік пломінких рефлекторів.

— Сюди ось, на килимок,— сказав він, ставши знову дуже ґречним,— можете робити що вам здумається, досить, щоб ви не виходили поза килимок. Рухайтеся, так, стоп, раз! — І він знову заклацав своїм пусковим механізмом. — Рухайтеся, так, стоп, два! Рухайтеся, ні, не ця поза, треба її змінити, так, стоп, три!

Альберта почала відчувати запах металу й чад смаленого від рефлекторів, голизна Маврілії дратувала її. З естетичного погляду тіло було надто пишне і ніби незграбне, здавалося, його збудовано лише для рднієї функції, сексуальної,— ці руки, ноги, голова, плечі, волосся, видно було навіть статеві органи, начало всіх начал.