Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

«Ах, Доля, ах, Воля! Невже ми вас бачим,

Невже ми дождалися вас?»

І Воля сказала: «Невольники скуті,

Я ваші кайдани стальні розітну,

І з тюрем у рідні оселі верну вас,

І славу за муки минулі вам дам».

І Доля ласкаво сказала: «Нещасні!

Ах, скільки ви, бідні, в стражданнях жили.

Я рани загою, я вас заспокою,

І радості море ясне розіллю».

І стогони змовкли, і співи почулись,

І радісний сміх на землі задзвенів,

І страшно зробилось катам-людоїдам,

Що м’ясом і кров’ю людською жили.

А Воля ходила, замки розбивала

І грати ламала невільних в’язниць.

А Доля із ложкою кухля по світу

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

[ДІД ВАСИЛЬ]

Дід Василь вкрився з головою, згорнувся калачиком і не рухався. Але піддувало і різало холодним ножем у спину. Коли б вітер повернув, намів би снігу і можна було б спати безпечно до самого ранку. Злодії? Які там злодії!? Всі вони знають, що тепер стереже всі рундуки дід Василь, і ніхто не зважиться на крадіжку. Та й кому охота покуштувати колотушки, а то й ломаки. Діда Василя бояться. З того часу, як прийняли його до базару, ніхто нічого не зайняв. Дід Василь уміє стерегти хазяйське добро. От тільки небагато платять дідові. 3 крб. на місяць. Але казали, що набавлять карбованця, а то й два. Коли б дали притулок у хаті, було б не життя, а панування! Удень ходиш або сидиш над вогнем, то нічого, а вночі холодно.

Добре, що хоч єсть повітка... Єсть де поставити ящичок і прикурнути вночі. Зимою тут доктора немає і хоч помирай тут. А по весні приїде доктор, наїдуть дачники, копатись маю.

Тоді, може, скажуть: «Геть, діду, к бісовому батькові!» А куди ж я подіну ящичка? Дозвольте хоч ящичок тут покинути. Іноді на його кладуть м’ясо! «Ну, добре,- скаже доктор,- а сам вибирайся». А дідові Василеві що? Хіба страшно? Взяв свитину, рядно і подався. Він скрізь переночує: і на базарі, і в лісі стане для його місця. Тоді він не буде закриватись з головою, а, навпаки, довго-довго з вечора буде дивитись на небо і вгадувати погоду. А піде дощ, піде і пересидить хоч під чиєюсь повіткою. По весні він заведе собачку. Доктор стільки добра викидає, що стане і йому, і собачці. І справді, скільки вирізано тієї печінки з метилишником! Іноді піввідра! І все це закопується в землю. А торік був добрий, гарний чоловічок і іноді дозволяв дещо одібрати при тому. Ставало на юшку. Було й собаці. І дід Василь ковтав слину... Він сьогодні нічого не їв. Зимою погано. Мало не щодня перепадає йому. А купувати дорого, та й ні за що... А що, якби тепер розкопати ті ямки, куди доктор заховав печінки, легені і всяке інше добро. Може, воно й не зовсім згнило і їсти можна... Зараз хуга, поночі, а вранці він спробує розкопати яму... Аби діждатись ранку. Тепер він не викине вже жил, а вкине в казанок все і все з’їсть. Аби було добре. О, він наїсться гарячої-гарячої юшки, і йому буде тепло-тепло. Може, хтось візьме та й піднесе чарку. Ех! Вона вогнем розіллється по тілу. Давайте ще, давайте... Буду я що-небудь прислужувати вам. Назбираю дров у лісі абощо! Досить дві-три, досить... Я хочу випити житньої горілки. Я хочу випити тільки сьогодні, на все життя. Я ніколи не буду пити. Сьогодні вип’ю, і буде досить на все життя. На все життя. От вип’ю, і, їй-бо, з того часу почнеться весна. Пригріє сонце, зазеленіє трава, защебечуть пташки, наїдуть дачники, навезуть м’яса, дід Василь умиється, (він з осені не вмивався і закурився як циган), тепер умиється і стане білий-білий як сніг.

Та йому і тепер уже стало тепло. Ліг зимою в хуртовину в негоду, а встане весною в теплий золотий ранок.

27.V.1914

[ОМЕЛЬКО]

Жив собі та був собі на селі Омелько. Дуже він любив свою матір і завжди допомагав їй. Чи повезе вдова на візку бублики на базар продавати, чи почне борщ солити, чи візьметься за рогач, щоб поставити горщика в піч,- зараз Омелько: «Давайте, мамо, я!» І... то пуститься з гори й перекине візок з бубликами, то вкине в борщ цілу жменю солі, то впусте горщок і знище страву.

От мати й каже: «Позаяк ти, Омелько, не дуже розумний і дуже шкодливий, то кинь мені допомагати возити бублики та варити обід. Від цього одна шкода».- «Мамо! - плаче Омелько.- Я без роботи здохну...»

«Я тобі, сину, дам роботу,- каже мати.- Бачиш, надворі весна... Сади розвиваються в людей, квітки розквітають, стає весело та любо. Ми з тобою хоч садка і не насадили, та є у нас десятина городу,- пильнуй, сину, за ним, щоб не росло погане зілля, не глушило городини».

«Добре, мамо»,- радо закричав Омелько і побіг на город.

Баче Омелько: ростуть буряки, морква, окроп, капуста, мак, а поміж ними - бур’ян та полин. І з радості зареготав Омелько: «Го-го-го! На полиню настоє мати горілки на свята, а бур’ян буде для свині».

Побіг Омелько додому, взяв сокиру і біжить знов на город.

«Куди це ти, сину, так поспішаєш?» - питає мати.

«На голо́д, мамо, ніцього на пеці лезати... Голо́дина не жде, а лосте».

«Ну, йди, йди, сину, коли будеш пильнувати та все як слід робити, куплю тобі зелений пояс і наберу на штани».

Побіг Омелько і почав сокирою рубати городину. Радіє Омелько, вирубує довге зілля, щоб не глушило бур’ян та полин.

«Що ти, синку? Стомився? З’їж же борщу та кашки...»

І щодня ходе Омелько на город і сокирою вирубує городину.

«Працюєш, синку?»

«Працюю!»

Та городу була ціла десятина, і Омелько ніяк не встигав вирубувати зілля. На одній грядці оце вирубає, а на