Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

пастора, а й підписувався його прізвищем. «Отже, хто протягом двох років зазначає покійного в ролі відправника, той має на це підстави», — сказав сам собі Госс. Гайнсен думав так само.

Скільки часу — година чи лише п'ять хвилин минуло відтоді, як пішов старший лейтенант, жінка не знала. Він запитував, слухав її відповіді. Він вирвав її з сучасності, переповненої сьогоднішніми турботами, скерував її думки в минуле, на багато років назад, і налив її серце неспокоєм.

Беата. Келлер шукала причину цього неспокою передовсім у своєму житті. Вона знов пережила своє минуле, яке відійшло за завісу років, але забути його не можна було. Перед її очима постали години й дні молодості. Вона склавши руки сиділа на стільці, з легенькою посмішкою на вустах, яка то зникала, то знову з'являлася.

Ось у споминах Беата опинилася в вихідний день. Вихідний понад чверть століття тому. Почався він з вечора теплого весняного дня в маленькому будиночку в Берліні.

Жінка стоїть у дверях веранди. Одноманітно жебонить у гіллі дощ, краплини розбризкуються по кам'яних сходах, барабанять по шибках і по даху. Вітер гладить головки нарцисів, вбирає їхні пахощі, змішує з випарами землі, розносить по всіх усюдах і знову приносить назад, сам перетворюється в пахощі.

Жінка зіперлась на одвірок, стоїть нерухомо, іноді лише повертає повільно голову. Вона вдихає піч. Шуми, пахощі, все те, що її оточує. Раптом відчуває в собі монотонність, темряву, невагомість. У неї таке враження, наче вона внутрішньо плаче.

Жінка повертається, замикає двері, ключ кладе на гардероб. З дзеркала на неї дивиться втомлене обличчя. «Що це зі мною?» — думає вона. Вона вмикає в будинку всі лампи, перевіривши спочатку затемнення, усі лампи, бо не хоче почувати себе втомленою, вмикає ще й радіо, з якого лунає маршова музика. Вона ходить по кімнатах, підходить до столу, де лежать листи й газети, потім зупиняється перед ліжечком Крістіни й думає про життя дитини, якій лише два з половиною роки і на цю весну 1942 року ще не виповнилося навіть тисячі днів. І раптом розуміє, що то її пригнічує страх.

Не загальний страх, який каменем лежить на душі людини, і навіть не тривога з приводу військових подій, які непокоять декого: важкі бої на сході, все нові й нові наступи противника; відступ, навіть панічна втеча своїх військових частин. Усе це перемішується, до нього додається нервозність в урядових колах, невпевненість фюрера, про яку вона чула, і, нарешті, його остання промова. У ній є вирази, що можуть викликати нездорові настрої. І є злі язики — вони вишукують такі речі й тлумачать їх по-своєму.

Беата Келлер не звертає уваги на подібні кривотлумачення, її праця в міністерстві пропаганди, її, як і раніше, тісний зв'язок з Гегеманом та іншими політичними керівниками надають їй упевненості, якої бракує іншим, хоч вона лише маленька часточка у величезній пропагандистській машині. І немає нікого, кому вона могла б повністю довіритись. Навіть Джеймсу. Однак на роботі її вуха іноді вловлюють таке, що набагато перевершує всілякі чутки.

Та не це її бентежить. Її страх інший, він не пов'язаний з перемогою чи поразкою. «Це — страх сумління», — каже вона собі іноді.

Саме лунали захоплені вигуки, коли зненацька на неї напав той страх. Вона заціпеніла від тисячоголосого «хайль!» і «ур-ра!» «Ленінград у блокадному кільці. Ми задушимо місто голодом», — проголосив фюрер.

Тоді їй стало холодно. Крижаний холод оповив її, охопило почуття безсилої печалі. Це вперше вона видалась чужою сама собі, відчула величезну огиду до цієї маячні. Такого почуття досі ще ніщо не викликало в неї — ні обстріли Варшави, ні бомбардування Роттердама, ні заклики «сплюндрувати» всі міста Англії.

Чому ж сталося це саме зараз? Може, жаху на неї нагнали слова «задушити голодом»? Обстріли, бомбардування — звичні речі на війні, так само, як звично битися, проливати кров з обох боків. А тут було залучено чекання, повільне, обдумане, може, замислене навіть з насолодою, — задушити голодом, задушити дітей… Чи в цьому причина її страху? Вона не знає. Лише згадує, що ввечері після тієї промови вона довго сиділа біля ліжка донечки, думала про інших дітей, про інших матерів, і її печаль була така сама, як і сьогодні.

Жінка знає — ця печаль зникне згодом.

Перед тим вона розмовляла з Джеймсом по телефону.

— Буду, мабуть, пізно, — сказав він. — Не чекай мене, але я все одно прийду.

Якщо Джеймс з нею, тоді-все довкола стає світле й просторе, тоді зникає страх, бо страх — то її самотність. А Бейта Келлер хоче сміятись, хоче бути радісною.

Вона йде у свою кімнату й сідає біля торшера. Поруч лежать старі журнали, газета «Берлінер іллюстрірте» за 11 вересня 1941 року. На першій сторінці — портрет Адольфа Гітлера, а внизу підпис: «Фюрер під час поїздки по українських лісах побачив хворого радянського військового коня. Він наказав зупинитись і годує бідолашну тварину, яка кілька днів блукала…»

Це було минулого літа. Її літа. Тоді в її житті з'явився Джеймс. Стюарт Джеймс О'Дейвен, новачок у міністерстві. Представив їй його Гегеман, гаупштурмфюрер СС, доктор Арнольд Гегеман, співробітник служби безпеки й відповідальний за її відділ.

— Знюхайтесь і знайдіть спільну мову, — сказав він. — Це містер О'Дейвен, ірландський патріот, а оце — наше курчатко, фрейлейн Келлер, колишня студентка філології.

Навіжений, подумала вона тоді. Милий, дурненький і тисячу разів навіжений. Сповнений планів і різних ідей, безглуздих, звісна річ, нездійснених і несерйозних, але їх так приємно слухати.

Жінка бере журнали, читає їх, гортає, спочатку сидячи у кріслі, потім у ліжку, і чекає Джеймса, читає, поки злипаються повіки.

Беата прокидається від того, що перед будинком зупинився автомобіль. Вона засвічує лампу. Знадвору долинає голос Джеймса, він розмовляє з кимось, потім кроки на гравійовій доріжці, і нарешті скрегіт ключа у дверях. Він, ще у пальті, тека з документами під пахвою, відчиняє двері до її кімнати.

— Ти не спиш?

Він підходить до неї, цілує в вуста, в кінчик носа.