Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

— Ну й деньок був, — каже він.

— Я тобі залишила компот. Якщо хочеш.

— Завжди. Тебе й компот. Тебе зараз, а компот завтра пранці.

Вона чує, як у передпокої він скидає пальто й заходить у дитячу кімнату. Через хвилю повертається й починає роздягатися.

— Крістіна спить, як молочне поросятко. Рожевенька й кругленька.

Жінка сміється. Це щасливий сміх, який виходить десь зсередини. Джеймс любить дитину. Він ніколи не запитував, хто батько. Коли ж вона сама хотіла розповісти, сказав, що не треба.

— Не мучся. Крістіна — наша дитина. Вона належить нам, більш нікому.

Це добре сказано, такі речі заспокоюють. Але й народжують порожнечу. Частка минувшини йде у забуття. Іноді вона запитує себе, чи, часом, Джеймс не виправдовується так за власне мовчання, адже він теж обходить мовчанкою дещо зі свого життя, коли розповідає. Це їй не подобається. Між ними не повинно бути нічого потайного. Тому що Стюарт Джеймс О'Дейвен, цей чоловік із Дубліна, став її долею»…

Він лежить біля неї, лежить на спині, підклавши руки під голову, увімкнув нічну лампу, дихає спокійно, мовчить. Ліжко широке, місця вистачає для обох, вони можуть лежати на спині, не торкаючись одне одного. Вона теж мовчить, їй хочеться ніжності, атакуючої, звабливої ніжності. Вона жде його поцілунків, його рук, але не ворушиться, дивиться, як і він, на стелю чи на стіну, стежить за грою тіней, чекає. Чекає, коли він погасить світло й скаже їй «на добраніч», чекає, коли він запитуватиме, чи розповідатиме, або заволодіє нею.

І ось він починає говорити. Вона дивується з його інтонації, його серйозного шепоту, та перш за все їй дивно, що він каже.

— Так я опинився серед німців… Варвари з давніх давен, завдяки своєму старанню й науці, навіть завдяки релігії вони стали ще більшими варварами. Тільки глянь — ремісники, але не люди, мислителі, але не люди, священики, але не люди. — Він замовкає, сміється, ляскає по ковдрі й тихо повторює знову: — Священики, але не люди…

Він дивиться на неї. Потягується, хоче ласкаво всміхнутись, але тої ласки насправді нема. Жінка це відчуває. Вона вслухається й відчуває серйозність, яка мовчить разом з нею, неспокій, навіть біль.

— Що з тобою, Джеймсе?

Він хитає головою. Хитає, наче хоче щось відкинути.

— А що може бути? Те, що вони варвари, придумав не я. Це сказав Гельдерлін, моя люба. Дуже ненадійна людина. Хоча й душевнохворий, але голова — дай боже. З ними треба бути дуже пильними. З тими німецькими класиками до дідька клопоту. Не лише з Лессінгом і його євреєм. Або з Гейне. Та ні, тут тобі ще й Гельдерлін… Але влада в наших руках. Ми складаємо лозунги, усім складаємо лозунги, які затягують у багно наші ідеї. Нордична людина, це ми, панівна раса… Ти відчуваєш, що належиш до цієї раси?

— Я відчуваю, що належу тобі, Джеймсе.

Він нахиляється над нею. Лагідно проводить руками по нічній сорочці, починаючи від плечей, цілує їй груди, гладить її. Потім підводиться й заводить пісню, яку завжди співає, закінчивши любовні утіхи. Старовинну ірландську народну пісню:

У тутових кущах під час цвітіння Забрав він цноту у дівчини, При світлі зір, в м'якій траві, В священну літню ніч.

Ще й пританцьовує, обв'язавшись рушником, скаче й підстрибує, виписуючи руками й ногами незграбні рухи, сміється й співає, сміється, змагаючись із нею.

— Те, що зараз називають танцями, — каже він нарешті, — то зовсім не танці. Задерши голову, спина дугою, пардон, люба пані. Ніякого задоволення. Нічого незвичного. Паші старі гельські танці, людино, ото були танці. Всі тупотіли й веселилися, там ніхто не стояв осторонь. Ох, людинонько!..

Туга за батьківщиною? Невже це справді туга за батьківщиною? Жінка нічого не запитує. Вона все ще сміється, зіскакує з ліжка, хапає його за руку.

— Нумо, навчи мене своїх танців! Якщо мені вдалося збагнути цю безглузду мову, то я…

— А якщо ти ще й одружишся із цим безглуздим чоловіком…

— Який чинить зі мною такі безглузді речі…

— Співчуваю, ти лише жнеш те, що посіяли інші.

— Як це зрозуміти?

— Ти сьогодні четверта жінка, яку я бачу голою. Так збільшується потяг до жінки і потенція.

— Мужчина з посиленою потенцією! Чудово! Хто ж були ті інші, поганцю?

— Голі танцівниці. На відкритті нового клубу для іноземців. Зрештою, це був пікантний номер. На Лейпцігському майдані, де клуб автомобілістів. Там Геббельсу стукнула в голову оригінальна ідея. Він навіть великодушно подав мені руку. Та ще й почастував! Звісно, безплатно, Ми жерли, мов сарана.

— А голі жінки?

— Вони були, так би мовити, чимось на зразок десерту вприглядку. Зрештою, неповторне видовище, та й годі. Гуттерер, ти ж знаєш, довірена особа Геббельса, проти таких речей. Він каже, що це псує у мужчини потяг.

— І воно справді псує потяг?

— А як ти думаєш?

— О, ти страшенно зіпсований…

Було вже пізно, коли вони знову лягли в ліжко. Але й цього разу він не погасив світла. Спершу втупився очима в стелю, потім узяв ілюстровану газету, підняв її над собою так, що їй теж видно портрет на першій сторінці: чоловік з вусиками, з залізним хрестом на кітелі добродушно нахиляється вперед, простягує руки й годує коня.

— Бачив священиків, але не людей! Наш верховний священик, то що, і він не людина? Може, й так: уже не людина, а щось божественне, бог. Ти як гадаєш?

Жінка обертається до нього. Їхні обличчя майже торкаються; вони лежать, дивлячись одне одному в очі.

— Іноді я тебе не розумію, Джеймсе. Навіщо цей фанатизм? Ти ж