Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

і натиснув на акселератор. Запитав, чи можна відчинити вікно, бо йому стало душно.

Госс засміявся.

— Від чого душно? Вимкніть опалення, та й годі.

— Ні, не годі. Мені потрібне свіже повітря… Я думаю ось що: якщо Мейволд сам є тою протилежною стороною або якщо він з нею заодно чи користується її послугами, приміром, послугами цього Конні та його дружків, то він знає і першопричину.

— Ви маєте на увазі похорон у сорок п'ятому, про який розповідав Пабст?

— Саме так. Ми ж приймаємо гіпотезу нашого професора Майнка, що О'Дейвен загинув в Іспанії. Отже, в могилі на Староміському кладовищі, на камені якої висічено його ім'я, лежить хтось інший. Теж ірландець? Напис, товаришу капітан! Solus De da anam. Бездоганна ірландська мова. Офіційно засвідчена пані професором Шуріке!

— І?..

— Ото ж бо й «і»! — Гайнсен похитав головою. — Щось не виходить. Я десь наплутав. — А потім награно сердито: — Та це ж не метод! Вести автомашину й одночасно розгадувати таємниці!

Госс відступати не хотів.

— Я розумію вас так: небіжчик у Берліні — не ірландець Стюарт Джеймс О'Дейвен, але мусить мати з ним, принаймні з Ірландією, щось спільне. Інакше не можна пояснити цей напис. Чи не так?

— Я теж хотів це сказати. Але я ще хотів додати лише… Та, може, згодом… — Він зачинив вікно, піддав ще трохи газу й замовк. Потім раптом сказав: — Зрештою, це теж, здасться, своєрідність нашої справи: ми зіткнулися не лиша зі старими людьми, але й з розумними. Куди не глянь, професори…

— І доктори.

— Доктори? Ах так, лікарка, доктор Каррадт.

— Ви її знаєте?

— Особисто — майже ні. Але коли ще працював у кримінальній поліції, то ми часто одержували від неї, як від медексперта, висновки. І, мушу сказати, висновки товаришки Каррадт були дуже авторитетні.

— Вона одружена?

Гайнсен мигцем глянув на Госса.

— Уявлення не маю, — сказав він, і Госс вирішив удовольнитися цією відповіддю.

Розмова ще раз зайшла про напис на надмогильнику, Solus De da anam.

— У цих словах нема нічого незвичайного, — сказав Гайнсен. — Світло боже його душі. Ну й що? Але ж це кельтська мова. Мертва мова, якою ніхто не розмовляє, наскільки мені вдалося з'ясувати. Це було б точно так, якби ми для наших надмогильників використовували німецьку мову Вальтера фон дер Фогельвайде.

— Стривайте, стривайте! Це порівняння настільки недоречне, що його навіть не можна назвати порівнянням. Професор Шуріке дала нам кілька довідок про історію і вживання кельтської мови. Вона пише, що відродження цієї давньої кельтської мови було виявом революційного руху в Ірландії, який ставив за мету відокремлення від Великобританії й утворення самостійної держави. На початку нинішнього сторіччя була заснована Гельська Ліга, яка дуже багато зробила для розвитку цієї, майже цілком викоріненої англійцями мови. Я не знаю, чи ви коли-небудь читали спогади Шона О'Кейсі. Він дуже добре описує, який вплив справило вживання гельської мови на національну свідомість ірландців. Проводити якийсь зв'язок з середньоверхньонімецькою мовою — це абсолютне безглуздя, товаришу Гайнсен.

— Ну, гаразд, але ж в Ірландії розмовляють переважно таки англійською.

— Не переважно. Всупереч усьому сьогодні двадцять сім відсотків населення володіють своєю рідною мовою. Генеральний секретар Компартії Ірландії сказав недавно в інтерв'ю, що в його батьківському домі розмовляють гельською, тобто кельтською мовою. Це вже позиція протесту, розумієте. Вживання цієї мови було, та, мабуть, ще й сьогодні є політичним актом. Отже, напис на надмогильнику не є чимось незвичайним, а лише інформативним, так я гадаю. Він має особливе, прогресивне значення, бо певною мірою характеризує покійного як революціонера.

— Це було б цілком правильно, аби йшлося про О'Дейвена. Маю на увазі справжнього Стюарта Джеймса О'Дейвена, Майнкового О'Дейвена. Але він, товаришу капітан, похований не в Берліні, а в Іспанії.

— Ми виходимо з тези, що Стюарт Джеймс О'Дейвен загинув під час боротьби за свободу Іспанії. Однак це не означає, що… Стривайте! Куди ж ви їдете? Ліворуч, шановний товаришу. Хіба не бачите дороговказ? До Нествіка два кілометри.

— Та вже побачив. І думаю, що на цій польовій дорозі добре було б випробовувати гусеничні транспортні засоби. Нам треба було б позичити танк у війську.

Справді, дорога виявилась нікудишня. Просто погана. Швидкість довелося зменшити до двадцяти кілометрів на годину, але все одно машина часто застрявала в грязюці, потрапляла в глибокі ями. Орієнтуючись на шпиль кірхи, що стримів над високою долиною, вони нарешті добралися до перших будинків.

Дорога тут вимощена каменем, це вже шосе. Широка шосейна дорога, яка майже по прямій вела крізь цей населений пункт. Вздовж дороги витягнулось село, вузьке й довге, з кірхою в центрі, перед нею вигін і управління общини.

Госс та Гайнсен завели, мову з дільничим уповноваженим.

— Пастор Нійтман? Та він уже давно помер.

— Як давно?

Погортали у картотеці, почали. дзвонити по телефону — таки помер 12 квітня 1965 року.

— Два з половиною роки тому? Але ж ще в січні нинішнього року від нього надійшов останній внесок, — сказав старший лейтенант Гайнсен.

Госс кивнув. Він запитав, хто веде церковні справи.

— Парафія Мельхова. Це найближче велике місто. Після смерті Нійтмана нам не присилали більше священика.

— У пастора Нійтмана є родичі?

— Наскільки мені відомо, нема. Принаймні у Нествіку нема. Тут лиш є фрау Келлер — вона була секретаркою Нійтмана, економкою, доглядальницею. Пастор часто хворів.

— Де вона живе?

Дільничий пояснив.

— Може, вам пощастить. Фрау Келлер багато їздить, допомагає старим і хворим людям. Її називають добрим ангелом із Нествіка. Вона надзвичайно роботяща.

Щоб зекономити час, капітан Госс запропонував розподілити роботу: Гайнсен розшукає фрау Келлер, а він сам навідається до священика у Мельхові. Хтось із них двох після смерті Нійтмана пересилав гроші на догляд за могилою в Берліні. І не лише за дорученням