В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Ведмедеря перебіг дорогу, озираючись навсібіч, наче злодій після вдалої крадіжки. Наблизився до червоної вазівської «вісімки». На око машина мала років з двадцять. Відімкнув і запхнув до салону верхню частину себе. Професор тим часом записав номер машини й колір. За кілька секунд «верх» знову опинився на волі, заховавши щось до внутрішньої кишені. Потім махнув, щоб Лисиця йшов до нього. Той поволі рушив.

— Я тут учора кафе одне знайшов, — поділився радістю лісник, ніби те кафе загубили і воно стало його власністю. — І обслуговування людське. І ціни. Що ще треба?

Ведмедеря намагався здаватися веселим, але професор умів читати між рядків: внутрішня напруженість дзвеніла перетягнутою струною.

Над входом до кафе букви скупчились у «Біля академії». Ні назва, ні інтер’єр вишуканістю сяйнути не змогли. Вище голови не стрибнеш. Хоч голова й на рівні колін. Брак дизайнерської руки марно намагалася заповнити щира банальність (про якісь родзинки їй, звичайно, невідомо). Але не виходило. «Шедевр» людини, в якої навмисне ампутували душу. Якраз перед його створенням. От він таким і вийшов. Бездушним. Сірим. Замряченим.

Лісник пропустив уперед Лисицю, а потім зайшов сам. Порожньо. Відвідувачі ще тільки збиралися вийти з дому. Чи, може, зібравшись, в останню мить передумали?

— Ви що будете? — кивнув Ведмедеря, коли професор умостився на пластиковому стільці.

— Зелений чай, бажано «Greenfield», і шматочок празького тортика.

— А може… — підморгнув лісник.

— Не вживаю, — спробував невимушено відповісти професор, але засумнівався, що вийшло. — Та й за кермом.

— А я думав… трохи всередині зросити… Сумно мені тут. Людей багато, а дерев мало. Гамірно. І пташок не чутно. А от у лісі… А приїжджайте до мене. Підемо до лісу. Я вам таку красу покажу! Місця просто чарівні… «Боброве поселення», «Саджавка». А потім і «Вервольф»[7] провідаємо. Не були ж там ніколи?

— Не був, але чув.

— Ет, чути, а не бачити, це як знати, що вареники існують, але ніколи їх не куштувати.

«А він і справді веселий, — промайнуло в Богдана, — і мудрий. Такий собі справжній народний мудрець-початківець. Людина від землі. Чи, точніше, від дерев».

— Запросите — то й приїду, — посміхнувся Лисиця. Ситуація підштовхувала саме до такої відповіді.

— Уже запрошую…

— Тоді я пишу номер телефону, а коли зможу, обов’язково підскочу.

— Пишіть, — лісник продиктував своє 097 і далі. Професор забив до мобільного.

— Я зараз, — підморгнув Ведмедеря й пішов робити замовлення: ніхто з офіціантів так і не вийшов.

Повернувся задоволений.

— Зараз принесуть, — наче трохи розцвів. — Чаю вашого, правда, немає, то я сказав, щоб дали найдорожчий із зелених.

«Він справді такий приємний і простий чи хоче здаватися?» — розділився надвоє Богдан, відгадуючи загадку, підкинуту лісником.

…Я думав, що Оля стане моєю дружиною. Знаєте, несміливі юнацькі мрії: красуня-дружина, свій будинок, потім діти. Ти — серйозний і сильний. Усе можеш. І не раз доводиш це всьому світові. Хм. — Ведмедеря розчаровано посміхнувся. — Не буває такого. Обов’язково все піде наперекір. Чи спочатку, чи потім… У мене пішло так відразу… Коли Оля закінчила школу, я саме повернувся зі служби. До старшого сержанта дослужився. Думаю, прийду додому, красень. З такими погонами. Оля гордитиметься. І кохатиме ще більше. Вона ж проводжала мене до армії. Стрічку в’язала. А листи які писала… Ну, думаю, буде все, як гадалося. Матиму гарну жіночку. Не знаю чому, але жив певністю, що Оля буде чудовою дружиною. А що саме вона, ніяка шашіль не точила. А потім… Кляті танці! І звідки в неї химера та вселилася?.. Ех! — похитав головою. — Затялася. До Києва вступати надумала. На оті свої танцюльки. Побила б їх лиха година! Тоді усе й почалося. І так уперлася рогом… Я вже вмовляв її, вмовляв, благав ледь не на колінах, та все марно. Поїхала. І мене з собою кликала: «Якщо кохаєш, будеш біля мене. Хоч ким. Аби поряд». А як же я без лісу? Я ж без нього не зможу. Ніхто я без нього. Не існує мене. Там усе просте й знайоме. Рідне. А як дихається?! Ніде нема такого повітря. Та й сонця такого теж. Воно якось по-особливому освітлює ліс. Шукає слабинку, щоб хоч промінчиком пробитися до землі. А ліс не дає. Ніби руками загороджує дерев’яними… Бо він насправді живий. І душу свою має. І голос. Це така окрема планета. Якби не ліс, мене б давно вже й на світі не було… Після того як Оля поїхала; життя закінчилося. Ну, те життя. Те коротке життя, де я був щасливий, де жив мріями. Сподіваннями. Бо моєї Олі не стало. Почався відлік нового часу. Ні, вона приїжджала на вихідні, ми зустрічалися, спілкувалися, але…