В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Це було вже не те. Я відчував, що вона віддаляється, стає холоднішою. І цього вже не спинити. А потім усе й розтануло зовсім… Поступово, але невпинно ми ставали різними. Зовсім різними. Вірити в це не хотілося, але те, що бачив, іншого не залишало… Вона — фантастично красива. Звісно, у столиці таку цукерочку не проґавлять… Усе так і сталося… А знаєте, я навіть радий. — Голос затремтів. Очі зволожилися. Говорити стало непросто. На допомогу прийшов коньяк. Кілька ковтків. Без закушування.

— Думаю, все відбулося правильно, — повів далі лісник. — Невідомо, чим би закінчилося наше спільне життя. Раз вона змогла мене зрадити… Хай краще так… А ліс замінив мені все. Там я й радію, і сумую, і плачу, буває. Але про те ніхто не знає. Те все моє. І радість, і сльози… І я від того щасливий. А Оля… Бачив якось одного разу. Ну, це коли вона вже панею стала. Приїжджала на великій машині з вовками. Я пройшов, не зупиняючись… Це була вже зовсім чужа людина. Навіть з іншим прізвищем. Так що Оля Вовчанська, моя Олюня, давно померла. І живе тільки на тих кількох фотографіях, що лежать у моєму альбомі. І в листах, написаних до армії. Отака love story… Без хепіенду.

Тремтячими руками Ведмедеря допив залишки коньяку.

— Ви мені вибачте… Сповідатися тут заходився… Не знаю, чому. Якось прорвало. Стільки збиралося. Але все не було перед ким. Знаєте, за роки підмило греблю, а тоді більша хвиля — і вона не витримала. А, до речі, чому ви про Ольгу запитували? Вона щось накоїла? Чи в скандалі помічена? Це для нинішніх багатіїв уже стає, як кажуть, «модною фішкою». Не просто ж так ви мене розшукали? Не для того, щоб чаю попити в цьому заштатному кафе?

— Це точно, — підтвердив Богдан, — не для того. З нею справді трапилася не дуже приємна історія.

Лісник напружився й зосередився. Наче хижак перед стрибком. На підстережену жертву. Лисиця відчув незатишність. Навіть незахищеність. Шкрябливеньке відчуття.

— Точніше — дуже неприємна.

Напруженість зросла. Богдан намагався підвести до трагічної новини плавно. Бачив, що говорити відразу — небезпечно. З багатьох поглядів.

— Її вбито.

— Я так і знав, — видихнув Андрій.

— Що ви «так і знали»? — відразу вхопився за почуте. Але Ведмедеря не відповів. Опустив голову на стіл, підмостивши руки, й пролежав так кілька хвилин. Лисиця мовчки спостерігав, поволі смакуючи чай.

— Це точно? — запитав, підвівшись за кілька хвилин. Очі повнились слізьми. Здавалося, до моменту, коли майнуть донизу, лишалося два-три моргання.

— Точно, — це вбивче слово Лисиця намагався вимовити якомога м'якіше. Та виявилося нелегко.

— Як це сталося? — голос лісника хрипів. В іншій ситуації Богдан міг би його й не впізнати.

— Кілька днів тому знайшли в лісі під Києвом. Уночі її загриз вовк.

Ведмедеря несамовито загарчав. Збоку могло здатися, що двоє дорослих чоловіків бавляться в дитячу гру: один називає тварин, а інший наслідує їх «голос». Але це не гра. Усе серйозно. Навіть дуже.

Розгніваний лісник хотів ударити по столу, але влучив у фужер. Пролунали хрускіт і нове гарчання. Але вже через біль фізичний: розбитим склом поранило руку. З ребра долоні зацебеніла кров. Лисиця дав хустинку.

З’явився стурбований офіціант.

— Я заплачу, — гаркнув Ведмедеря, показуючи терте життям портмоне, — порахуєте за все разом.

Заспокоєний офіціант сховався знову.

Лисиця сидів ошелешений. Такого не очікував. Новина трагічна, але так на неї реагувати… Чи не театр це одного актора?

— Як таке могло статися? — вишкірився лісник.

— Не знаю, — відповів Богдан. — Слідство триває. З часом в усьому розберуться. Та й Ольга — дружина впливової людини. Не рядова. Працювати мусять по-дорослому. Хоча справа й непроста.

— Ні, — крізь зуби витиснув Ведмедеря, — не можу цього зрозуміти. Як це — вовк? І де? На Київщині. Там тих вовків — кіт наплакав. Це у нас їх трохи є. І то схожого не траплялося. Вовк тепер не той. Сам людину боїться. Та вже страшніша за нього… І тут таке.

— Нічого не вдієш, — утомлено мовив Лисиця. — Кому як написано. Трагедія не дивиться, чоловік перед нею чи жінка, молоде чи старе. Вона просто відбувається.

— А що вона робила у лісі вночі? — вичавлено поцікавився Ведмедеря.

— Якби ж я знав відповідь хоч на одне питання… — похитав головою Богдан. — На жаль, усе — суцільна таємниця. І правду з’ясувати ще належить…

— Виходить, я був майже поряд, але… — сказав лісник, продовжуючи кривитись. — То ось до чого той сон?

— Який сон? — стрепенувся Лисиця.

— Сон мені із тиждень тому наснився. Зараз до ладу й не згадаю, про що. Страшний якийсь… Хоча ні. Снилось, що в мене лебедині крила і що я літаю. А потім… їх відітнули. Прокинувся переляканий. Довго не міг заснути. Спочатку думав, до чого він, а потім якось стерся з пам’яті. Тепер ось згадав. І все стало зрозуміло…

— А слідчий вас ще не турбував?