Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

23 вересня в загін прибув Гроза, приніс деякі дані про гарнізон, інформацію про перевезення військ через краківський вузол. Треба було поновити регулярний зв'язок з Центром, і я дав Грозі 1500 злотих на придбання радіобатарей, розраховуючи тимчасово користуватися рацією Мака. Просив прислати Грушу в загін. Увечері мені дали записку:

«Т. капітан.

Мої бійці повідомили про Ваше становище. Якщо потребуєте допомоги, прошу зайти до мене. Постарайтесь це зробити не пізніше 25.1Х. 26-го передислоковуюсь.

З привітом Калиновський».

Сутеніло, коли я вирушив до Калиновського. В горах, у лісі стояв густий туман. Йшли наосліп, але точно по курсу: провідники бездоганно знали місцевість. Опівночі підійшли до залізниці. Треба пройти міст через ріку Скаву. Ми не знали, чи охороняється він гітлерівцями. Кілька десятків метрів проповзли по-пластунському. Охорони не було. Піднявшись на весь зріст, швидко перейшли міст. І раптом різке, гортанне: «Хальт! Хальт!» Автоматна черга. Ми залягли. Не хотілося здіймати шуму на основній партизанській магістралі. Поповзом дісталися лісу.

Прибули до місця дислокації загону Калиновського, коли вже світало. Це був тимчасовий табір. Бійці Калиноіського жили в палатках, зроблених із парашутів, їхні «циганські» шатра скидалися на гриби.

Як старих знайомих, зустріли нас Микола, бійці, які проводили мене до Тадека.

Познайомився з Калиновським. Приблизно моїх літ або на два-три роки старший. Обличчя серйозне, енергійне. Чіпкі очі. Під упертими складками чола — густа щетина брів.

— Про біду вашу чув. Часу обмаль, отже, викладайте прямо, в чому маєте потребу. Підкинемо. Чим багаті, тим і раді.

Калиновський виявився не стільки багатим, скільки щедрим. Передав нам два десятки гранат, два ящики патронів, ящик тушонки, кілька десятків пачок цигарок. Мені на прощання подарував пістолет. Та найважливіше — виділив комплект радіоживлення.

Поки йшла ділова розмова двох командирів, Микола — мінер і перукар — продемонстрував ще й неабиякі кулінарні здібності.

В командирській палатці смачно запахло паруючою бульбою і грибним супом.

— Треба було б, — уперше за всю нашу зустріч усміхнувся Калиновський, — випити по чарці з такого приводу, та вже пробач, капітане: сухий закон. Зустрінемося після війни — тоді надолужимо…

Після нашої зустрічі навколо імені Калиновського поширювалися різні суперечливі чутки. Краківські окупаційні газетки, наприклад, детально описали «повний розгром банди Калиновського». Ми знали ціну тим повідомленням, але хто з нас міг бути застрахований від ворожої кулі? І як ми раділи, коли після чергових повідомлень про «загибель Калиновського» летіли в повітря мости, ешелони, і знову вгадувався в сміливому, раптовому нальоті «почерк» Калиновського.

Останнього разу Калиновський дав про себе знати напередодні нового, 1945 року: злетів 135-метровий міст через гірську стрімку Скаву. Диверсійні групи — і наші, і польські — давно зазіхали на цей об'єкт: по мосту щодня проходили десятки ворожих ешелонів. Та міст посилено охоронявся. Луна відчайдушної, на диво вдалої операції докотилася до нас. Потім знову — чутки про загибель Калиновського.

В шістдесят четвертому році ми (Ольга, Гроза і я) побували в Кракові. Нас там часто запитували, чи відомо що-небудь про знаменитого Калиновського. Про нього в Польщі писали, розповідали, як про національного героя, але вважали загиблим.

Багато років І я нічого не знав про долю цієї людини. І ось розгортаю «Известия» за 31 жовтня 1970 року. Увагу привернув заголовок «Мости Миколи Казіна». Читаю: «Семеро приземлилися в районі Кракова, в передгір'ях Малих Бескид». Приземлилися 27 липня 1944 року. І далі: «Хто ви, Калиновський?». Район дій цієї групи: Тарнув, Жешув, Скавіна, Чешин, Бєльсько-Бяла, Новий-Тарг.

«В небезпечних диверсійних операціях відзначився колишній балтійський моряк Микола Ільїчов, в'язень Освєнціма. Керівником однієї з груп був призначений русявий бородач, молодший лейтенант Микола Троян, який теж утік із Освєнціма».

Можливо, один з них і був отим Миколою, що проводив мене в Бескиди?

Так через 26 років ми знову зустрілися. Калиновським виявився Микола Олексійович Казін, син робітника, шахтар, згодом юрист.

У Польщі його ім'я, його подвиги обростали дедалі новими легендами, а він усі ці роки жив у рідній Кадіївці — на Ворошиловградщині, будував, реконструював вугільні шахти.

Про те, що його розшукують (нашу групу після війни теж довго розшукували польські друзі), він сам дізнався зовсім випадково.

Я написав Миколі Олексійовичу, нагадав йому про нашу зустріч у Бескидах. Незабаром із Кадіївки прийшла відповідь.

«Радію, — писав Микола Олексійович, — що ми живі-здорові і маємо можливість трудитися на благо Радянської Батьківщини… Ви кажете, що публікації про наш загін скромні. Я в цьому не вбачаю образи. Скромність — риса комуніста. Багато з того, що було зроблено загоном у роки війни в тилу ворога, нині вважається за подвиг. Я ж вбачаю в усьому тому — скромний вклад патріотів моєї Вітчизни в справу розгрому фашизму».

І була ще одна зустріч. Цього разу в Києві, у Генеральному консульстві Польської Народної Республіки, де групі радянських розвідників вручалися польські ордени й нагородні знаки.

Раптом чую:

— Микола Казін, полковник Калиновський.

Чи треба казати, що за кілька хвилин ми вже сиділи поруч. Згадали Бескиди, спільних знайомих. Проговорили увесь вечір, і мені відкрилось дивне, героїчне життя, точніше — не одне, а наче три життя Миколи Олексійовича Казіна.

Він родом з-під Тули. Починав трудове життя на шахтах Донбасу: лампівником, слюсарем, відкатником вагонеток. За комсомольською путівкою поїхав у Харків на шестимісячні курси юристів. Деякий час був помічником слідчого в Кадіївці. Шахтар став чекістом. Напередодні війни Микола Олексійович працював в управлінні НКВС Чернівецької області.

— Чого тільки не буває, Євгене Степановичу. У п'ятидесятому — я знову трудився тоді на шахті в Кадіївці — викликають мене в міський військкомат. З'явився, як зазначалося в повістці, з усіма документами. Прийняв мене військком, повертів у руках військовий квиток, перегорнув сторінку за сторінкою.

— Так. Виходить, рядовий. Стрілець-автоматник. А за моїми даними — підполковник, заступник командира корпусу. Якось не в'яжеться. Що ви на це скажете, шановний Миколо Олексійовичу?

— Довга, — кажу, — історія, товаришу полковник.

— Нічого. Для цього й викликав. Розповідайте, Казін і справді починав війну у званні підполковника, заступника командира корпусу по тилу. Проте війна почалась для нього задовго до 22 червня 1941 року. За якісь шість-сім років колишній лампівник пройшов шлях до посади відповідального працівника. Мені він все пояснював так:

— Я вийшов на життєву дорогу із страшних злиднів, з багатим вантажем батьківської мудрості. Розумний то був чоловік — на відстані років воно видніше. Виряджаючи в Горлівку (було це в двадцять шостому році), дав він мені не золото, не срібло, а кілька порад: «Ніякої роботи, сину, не цурайся. Чесне діло роби