Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

годувала, поїла! Я вірна тобі буду! Чесно! Адже ми, жінки, не від доброго життя гуляємо! Я берегтиму тебе!

— А Горілий? — запитав я.

— Що Горілий? Я ж тебе не питаю про твою біографію.

— Чи буде це йому до вподоби?

— Нехай би поткнувся, — грізно промовила Варвара. — А то взяли б та й поїхали… Зі мною ти не пропав би і до мирного життя дожив. Ти й так своєї крівці віддав досить. Про себе треба думати. Дарма що я не така грамотна, як ти, а все ж голова у мене метикуватіша. Я кажу до діла, Іванку… Іване Миколайовичу!

Мабуть, вона таки казала до діла. Розумна пропозиція — дожити у теплі й достатку до мирних днів. Хлопці там, на фронті, либонь, знову плазують на животі за передову. І, як завжди, вернувшись, когось недолічуються.

— Ні, Варваро, — сказав я. — Мені таке життя не личить. Якщо говорила щиро — спасибі…

— Не жалієш мене? — спитала вона.

Ох, як я боявся цього — жалю. Вона була поруч, Варвара. Волосся, що спадало мені на чоло, колихалося від її дихання. Простягни руку, доторкнись — і пожалів, усе вирішено. Один рух міг усе вирішити. Прощавай тоді воля, прощавайте ліси, поля, прощавай стежка на чистій озимині.

— Не до жалю, — сказав я, не дивлячись на неї і трохи відсовуючись. — Бандити поряд. Тебе пожалієш… себе пожалієш, а інших занапастиш!

— Ох, дурень! — мовила Варвара. — Не знаєш, що твоє життя має ціну? Та й дорожчу, аніж в інших! Ну, чом не збагнеш? Та ти зрозумій, хоч ти й воював, супроти Горілого ти — мокриця. Ось ти послухайся! Я тобі врятуватися пропоную. Уберегтися!

— Ні, Варваро. Моя доріженька не туди…

— І ти мені обриваєш усі шляхи, — сказала вона. — Ти нічого мені не залишаєш, Іване, крім одного… — Вона раптом замовкла на мить. — Я за тобою хочу сховатися, зрозумій. Ти мене врятуєш, а я тебе. Ми будемо квити!

— Ну гаразд! — не витримав я. — Гаразд! Допоможи спершу з Горілим упоратися. Скажи, як його взяти!

— І себе занапастити? Навіщо ж тоді старатися? Ні! — промовила Варвара твердо. — Нічого я не знаю, можеш заарештувати, коли хочеш!

— Ну, я пішов, — сказав я і підвівся.

Тікати треба було звідси, тікати!

— Хлопчисько ти все-таки, — мовила вона придушеним голосом. — Поначіплювали тобі відзнак, а ти хлопчисько! У герої хочеш? Он їх скільки, безруких та безногих, стало, героїв. Кому вони будуть потрібні? А ті, що під горбиками?..

Тут у сінях загуркотіло, і до хати, не чекаючи відповіді на стук, зайшов Попеленко. Ну та й радий же я був йому!

— Здрастуйте, господарі, здрастуйте, гості! — сказав Попеленко.

Він миттю оцінив обстановку, ковзнув поглядом по столу — ще все було ціле. Попеленко засяяв.

— А я тебе все шукаю! — звернувся він до мене. — Сьогодні ж Іван-пісний! Не годиться начальника не поздоровити!

І він не гаючи часу роздягнувся, поставив у куток свій карабін, зняв ремінь з підсумками. Мій підлеглий був не з сором’язливих. Коли його щось і бентежило, так це вологі й гнівні Варварині очі.

— Не журись, серденько, — мовив він. — Сьогодні його іменини, а завтра твої.

— Мої не скоро, — сказала Варвара й відвернулася до дзеркала.

— Нічого, нічого, серденько, — заторохтів Попеленко, сідаючи за стіл і присуваючи до себе тарілочки. Він дуже квапився, розуміючи, що обставини можуть змінитися будь-якої хвилини. — Головне — не розгубитися.

Він поклав на тарілку огірочок, налив із пляшки у склянку. Пальці його працювали спритно, немов грали на баяні. Енергійно діяв «яструбок».

— Так! — сказав він, ніби щойно згадавши. — Товаришу начальник! Тут у сільпо Яцько з Ожина приїздив… Заготівельник! Просив передати від товариша Абросимова, що той виїздить… Для допомоги в боротьбі з бандитами. Отак переказував… Конем. Він що, великий начальник?

Тут Попеленко спорожнив склянку й налив другу.

— Хто великий начальник? — спитав я.

— Товариш Абросимов.

— Який Абросимов?

— А звідкіль я знаю? Переказав: для допомоги в боротьбі з бандитами. Мовляв, у нього свій план.

Тим часом Попеленко налив ще одну склянку. Він зараз говорив, аби тільки туману напустити. Тарілочки пливли до «яструбка», як на конвейєрі.

Варвара перестала розглядати себе у дзеркалі й повернулася до нас. Очі в неї були вже сухі. Міцні, тужаві, як свіжі сливи, очі.

— Знаєте що, «яструбки», — мовила вона. — Забирайтеся геть. Надокучила мені ваша війна. Усі ви вдаєте з себе чортзна-що, а самогонку дудлите. Отож і пийте, тільки не тут. А я веселіших знайду гостей. Ну вас!

І вона висловилася з такою українською повнотою, що Попеленко аж крякнув:

— Ну, після такого слова й закуски не треба! Не слово, а перчений баклажан. Ох і молодиця ж ти. Одружився б я з тобою… Еге ж!

Варвара мовчки подала йому карабіна й шапку.

— Дурень, — шепнула вона мені в сінях. — Усе зіпсував. Я ж хотіла по-іншому розпочати… По-іншому!

Я почув знайомий скрип засува.

13.

Ми постояли в центрі села, прислухаючись. Визоріло, ніч мала бути холодна. Білостінні мазанки здавалися велетенськими світляками, які заповзли у лісову темряву та й розташувалися двома правильними рядами.

— Добре живе, — сказав Попеленко, озираючись. Варварине вікно було залите яскравим світлом дванадцятилінійки. — Розуміє!

Над нами пролягав Чумацький Шлях. У вересні він окреслений різко — немовби щіткою мазнув хто по всьому небесному склепінню. Я відшукав Кассіопею, що загубилася у мерехтінні Шляху. Сузір’ям властиве дивне явище — їх довго і важко доводиться розшукувати у зоряному стовпищі, як знайомого на базарі, та коли вже знайдеш, не розумієш, чому це ти відразу не примітив чіткі і ясні обриси. Можливо, згодом я так само не розумітиму, чому не добачив простого шляху, що веде до бандитського кубла. А можливо, я так нічого й не зроблю. Тикатимусь носом, як сліпе щеня.

— Не можу збагнути, Попеленко, — признався я. — Бандити напевно ходять у село. Але до кого? Хто їх тут підтримує? Чому Горілий тиняється під Глухаркою?

— Ой, товаришу начальник, не треба шукати кавунів на грядці з огірками, — сказав Попеленко. — Ми живемо тихо, бандери Глухарки не чіпають, функцію, — він трохи зупинився, даючи мені можливість зрозуміти значимість цього важкого слова, — ми справляємо. Тихо ж-бо як, благодать!

Ми ще постояли. Дзявкнув собака у дворі в Крота, крикнув півень у Семеренкових, вискнула хвіртка у Малясів, двічі гикнув Попеленко. Прояснів обрій над гончарним заводиком, вирізнивши димарі і безсонні димки над ними: мав зійти місяць.

Мені залишалося ще навідатись до Семеренкових, розпитати про старшу, Ніночку, ту, яка до війни завивала волосся дрібненькими кучериками, дзвінко сміялася і баламутила голови парубкам. Де