Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

що дурник приніс цілі снаряди. Мабуть, йому не пощастило позбивати мідні обідки в лісі.

Я витрусив із мішка молоток, зубило, зо дві дюжини погнутих мідних обідків і нарешті докопався до сімдесятишестиміліметрових снарядів. Детонатори — на місці, один із них навіть не прикритий дюралевим ковпачком, виднілась мембрана. Досить було блосі чхнути на цю мембрану, щоб Варварині рушники опинилися на Панському згарищі. І як це Гнат доніс мішок на спині? І справді, щастить дурням!

— Дай лишень плоскогубці, — сказав я Варварі.

Я обережно вивернув боєголовку.

— Ти з цим кінчай! — сказав я дурникові. — Кінчай! Не носи їх у мішку!

Він засміявся. Можливо, снаряди здавалися йому поросятами, і він пас їх у лісі, а найслухняніших приносив додому, до своєї хати-руїни. Мідні кільця — це були пута, він звільняв поросят, випускав їх на волю…

— Він ходить в УР. Старається для Крота, зрозуміла? — сказав я Варварі.

Вона сплеснула руками.

— І не боїться бандитів?

Гнат сміявся. Справді. Він носив на спині снаряди, що могли от-от вибухнути. Що йому бандити?

— Слухай-но, Гнате, — запитав я, плекаючи таємну надію. — Ти там, у лісі, зустрічав кого-небудь? Ну, з автоматами? Та-та-та!

— Та-та-та-та! — підхопив він з радістю. — Та-та-та-та! Смачно! Хліб! Сало! Гарне, солодке московське сало!

— Що за сало? — спитав я.

— Там, — він махнув рукою на вікно. — Гарно!

— Ну, годі! Йди, дурню! — Варвара насунула шапчину на покуйовджену Гнатову чуприну і випхнула його за двері.

Вона зникла в спальні, відокремленої од світлиці ширмою, і незабаром з’явилася в міській крепдешиновій кохтині й барвистій спідниці.

— Ну? — запитала Варвара. — Гарно?.. Я цього барахла наміняла — страшенно багато! У міських! Вони, як скрутно, зуби на полицю. А ми — трударі, нас земля годує.

Вона зробила рух руками — і накрохмалена біла скатертина немовби сама лягла на стіл. І на столі виникло все, що має виникнути, коли жінка хоче нагодувати чоловіка так, щоб він це запам’ятав. Дубов з хлопцями просто отетеріли б, дивлячись на це частування…

— Я думала, ти не прийдеш, — промовила Варвара, — Ніколи вже! Соромишся? Дивак! Вояками ви тепер стаєте раніше, ніж чоловіками. Либонь, на війні не одну людину застрелив?

Я промовчав.

— Ну от, бачиш! — сказала Варвара. — А жінок боїшся! Ех…

Її груди рельєфно окреслювалися під крепдешиновою кохтиною. Очі набули темно-сливового відтінку, який добре запам’ятався мені того вечора. О чортовиння, я знову думав про ліси, про те, як ніжно світиться озимина під вересневим сонцем, коли прямуєш стежкою — вільний, нічим не зв’язаний, ні спогадами, що від них виникає почуття сорому, ні обов’язком кохати… І невиразний образ дівчини в чорній хустці як символ свободи, легкості й природної належності лісам і полям промайнув переді мною. Я збагнув тепер, звідки взялася ота плавність і граціозність, з якою йшла дівчина з коромислом. Природа створила її цілісно, як билинку, як росток озимини, і коли вона йшла, то йшла стегно до стегна, щиколотка до щиколотки…

Я сидів рядом з Варварою, але думав не про неї. Чому?.. Хотів піти, втекти — хоча б в уяві. Можливо, це був опір мухи, яку загортають у кокон, а вона все ще б’є напівзв’язаними крильми і уявляє, ніби летить? Варвара й далі оповивала мене поглядом.

Я вирішив розірвати свинцево-солодкий кокон.

— Сядь! — промовив я.

Вона зразу ж сіла. Ненастирлива владність, що так і обкутувала, дивовижно поєднувалася в ній з готовністю коритися.

— Ти була з Горілим?

— Он воно що… Дурнику, хіба це важливо?

— Важливо! Я через це прийшов. Зрозуміла?

— Ах, так… — вона стулила губи, замислилася.

— Горілий никає десь тут, — промовив я. — Це він повісив Штебльонка.

— Тебе він не повісить. Чого хвилюєшся?

— Звідки ти знаєш, що не повісить?

— Знаю. Атож, я була з Горілим! — говорила вона, посунувшись до мене через стіл, її груди лягли на скатертину, і крепдешин зімкнувся, злився з полотном. — Він тебе не зачепить, коли ти робитимеш, як я кажу. Горілий зараз не полізе на рожен, не той час! А настане зима, він зовсім піде!

Вона розбиралася… Узимку, коли сліди виказують і звіра, і людину, Горілий не тинятиметься біля села.

— До снігу він ще скільки може накоїти! — мовив я. — Бо ж гадина. Фашист, бандера.

— Тобі двадцять років, Іванку. Побережи себе. Тебе ще дівчата любитимуть!

— Що ти в ньому знайшла? — перебив я її.

— А що я маю знаходити? — сказала вона поблажливо, наче розмовляла з нетямою-хлопчиськом. — Нема чого мені знаходити… Одружитися хотів. Чоловік він! Живий! Чи ж таких багато у війну?

— Ти бачилася з ним після того, як пішли німці?

— Ще чого! Отака вже я дурна, щоб тобі на це відповідати!

— А чи не ти Горілого підгодовуєш? Сорочечки переш?

— Я?.. — Вона засміялася. — Щоб я на них прала? Погано ти мене знаєш…

— Чесно кажеш?

— Ось тобі хрест!

— А може Горілий прийти до тебе в село?

— Хіба ж я знаю?

— А якщо ти його покличеш? Певно, знаєш, кому слід шепнути?

— А він сам не захоче. Він же з собою забрав Нінку Семеренкову. Не мене, а Нінку! У нього з нею, мабуть, серйозно вийшло!

Так, я був надто самовпевнений, коли надівав новий френч з медалями і уявляв себе хитрим і спритним експлуататором жіночої наївності. У Варвари не було ніяких зобов’язань переді мною…

— Звідкіля тобі відомо про Семеренкову? — запитав я.

— Ну, щодо цього ми, жінки, знаємо, що треба. Та й чом це ви, Іване Миколайовичу, — вона знов перейшла на оте кокетливе «ви», — допитуєте? Такий приємний вечір! Або ви мене заарештуйте за Горілого, або не допитуйте!

Вона була так близько, що я відчував теплоту її дихання на щоці. Від неї пахло туалетним милом, хоч яке могло бути туалетне мило в Глухарці в одна тисяча дев’ятсот сорок четвертому році?

— Не арештовуватиму я тебе, — сказав я похмуро.

Її зіниці були напроти моїх. Здавалось, я з страшенною швидкістю мчу їй назустріч, і ми ось-ось зіткнемося, розлетимось ущент.

— Слухай-бо! — став я благати. — Адже він тебе, певно, любив. Він знову захоче тебе побачити… Ти можеш допомогти мені! Поклич його в село. Га?

— Ні, — мовила вона й відсунулася. — Я себе… І тебе не хочу занапастити. Так робити не годиться. Для чого собі віку збавляти?

— А що годиться робити?

— Я скажу що. — Вона накрила мою долоню своєю. Рука в неї була гаряча, як хімпакет. Я обережно вивільнився. — Переїжджай до мене. Ну, в прийми… Уже як там хочеш! Тобі буде добре. Я піклуватимусь… Ти ж поранений, тобі гарна жінка потрібна, лагідна, дбайлива… щоб