Елізабет Макнейл - Дев’ять з половиною тижнів

м’яко спадає йому на лоба. Приємна біла бавовняна сорочка, сильно поношена на комірі, розстебнута, рукави закочені, волосся кучеряве на грудях, а далі не таке, воно спускається вниз і зникає у старих тенісних шортах. «Ти не уявляєш, який у тебе зараз вигляд, — кажу я. — Робінзон Крузо, що знайшов щастя на своєму острові й більше ніколи не вдягне свій костюм, я так тебе люблю».

Він щулиться й закусує нижню губу верхнім іклом, намагаючись приховати усмішку — сором’язливий та задоволений і такий дорогий мені, що аж паморочиться в голові. Він відкидається на дивані, кладе голову на подушки; його шкіра світиться, і я бачу це зі свого кінця кімнати. Він запускає обидві руки у волосся й каже до стелі рівно, неквапливо: «Це мало статися саме так. Усе, що ми маємо робити, просто дозволити цьому тривати саме так». А тоді сідає, схиляється вперед, розмахує простягнутою рукою, вказує на мене пальцем і каже громовим голосом: «Відкрий інший пакунок, чорт його забирай! Ти просила й скиглила протягом усього вечора — тепер дивися негайно!»

«Гаразд, — кажу я, — так точно, сер!» У пакеті я знаходжу коробку взуття від «Шарль Журдан» — крамниці, на яку я лише дивилася з відстані, мудро визнаючи, що навіть моя картка з «Блумінгдейлс» іноді є надмірною спокусою. Я підіймаю блискучу кришку бежевої коробки. Загорнуті в нескінченні шари обгорткового паперу, на дні лежать елегантні світло-сірі замшеві туфлі на таких високих підборах, від яких у мене перехоплює подих. «Сам у такому ходи, — кажу я гарячково. — Пресвятий Боже, я навіть не уявляла, що вони можуть зробити такі підбори». У два стрибки він опиняється біля мене й опускається на підлогу, на його обличчі сяє усмішка янгола. «Так-так, я розумію, про що ти». «Розумієш, про що я, — повторюю я. — Авжеж, ще б ти не розумів. Ти впевнений, що це взагалі взуття?» «Упевнений, це нормальні туфлі, — каже він. — Бачу, тобі вони не подобаються. Зовсім не подобаються? Маю на увазі решту, окрім підборів?» «Звісно, — відповідаю я, тримаючи в кожній руці по туфлі, і відчуваю, що замша м’яка, мов оксамит. — Як вони можуть не подобатися, вони приголомшливі. Проте важко не зважати на такі химерні підбори, та й коштують вони, напевно, ціле багатство…» Він раптово дивно здригається.

«Послухай, — каже він, — узагалі-то їх не треба носити на вулицю, їх не треба носити як взуття. — Він показує рукою на обгортки “Бендел”. — Це лише для нас. Тобто для мене. Для нас обох. Мені б хотілося, аби ти… я мав на увазі, що… але якщо вони тобі справді огидні…» Раптово він стає на десять років молодшим за мене: юний хлопець, що просить випити з ним коктейлю й очікує, що йому відмовлять. Я жодного разу раніше не бачила його таким. «Любий, — поспіхом кажу я, трохи причарована, — вони прекрасні, лише доторкнися до цієї шкіри. Звісно, я носитиму їх…» «Я дуже радий, — каже він, і в його голосі лишаються рештки янгольської невинності. — Я сподівався, що будеш; до того ж, може, згодом вони таки сподобаються тобі. — І знову завзято й жваво: — А тепер вдягай усе це».

Я роблю те, що він каже. Як завжди до цього вечора, — і сьогодні востаннє, — я вдягнена в одну лише сорочку, тому це забирає небагато часу, хоча вирівняти шви на панчохах виявляється складніше, ніж я думала. Туфлі пасують ідеально. «Я взяв із собою твої чорні, — каже він. — А потім наполіг, щоб вони знайшли дівчину з таким самим розміром, і вона переміряла дев’ять пар, перш ніж я зупинив свій вибір на цих. Дякувати Богові, у тебе поширений розмір».

Підбори роблять мене настільки вищою, що тепер ми майже дивимося одне одному у вічі. Він легко обіймає мене, проводить руками по боках і переходить до грудей, розкриває долоні, розводить пальці в маленькі кола, мої соски опиняються в центрі кожного з них. На його обличчі немає жодних емоцій. У сірих очах, у які я дивлюся, бачу відбиток двох мініатюрних облич. Його руки линуть униз, до мого пояса. Він проводить пальцями по ньому навколо моєї талії, а потім по чотирьох смугах до місця, де пристебнуті панчохи. На місто спускаються сутінки. Він вмикає лампу, що стоїть на підлозі за нашими спинами, і каже: «Стій на місці», — а тоді вертається на диван і сідає. «Тепер, — каже він хрипким голосом, — іди сюди. Не поспішай».

Я повільно ступаю на килим. Роблю маленькі, обережні кроки: тіло ще не звикло до чужорідної позиції. Мої руки дивно й незграбно висять обабіч мене. У вухах стоїть шум, синхронний моєму диханню.

«Тепер обернися, — каже він, коли лишається кілька кроків до дивана. Я майже не чую його. — І підніми сорочку». Я обертаюся й стою прямо, притиснувши сорочку до боків ліктями. «Ти розчарований?» — кажу я несподівано високим голосом. «Жартуєш? Ти шикарна, — ледь не шепоче він. — Ти шикарна, люба». Мої повіки важко опускаються. Я прислухаюся до шуму у вухах, кожна клітинка моєї шкіри немов палає, жадаючи дотику. Намагаючись прочистити вуха, я хитаю головою, волосся падає мені на губи. «Будь ласка, — думаю я, — будь ласка».

«Стань навкарачки, — каже він, — і прибери сорочку. Підніми її, я хочу бачити твою задницю». Я дивлюся на товстий вовняний килим темно-сірого кольору, що тепер лише за кілька дюймів від мого обличчя. «Плазуй, — каже він дуже низьким голосом. — Повзи до дверей. Плазуй». Я переставляю праву руку, праве коліно, ліву руку. Я думаю: «Здається, слони роблять це в інший спосіб?» Моє ліве коліно. Я завмерла в тиші, яку порушує чиясь придушена розмова в коридорі за дверима його квартири. Грюкають двері. Віолончеліст, що живе поверхом нижче, починає репетицію, і я із зацікавленням прислухаюся до його темпераментних, рішучих перших акордів. Я завжди думала, що музиканти починають розігрів повільно, мов бігуни. Але цей розпочав одразу жваво й голосно, потроху скидаючи напругу після тригодинного тренування. Він лисий та непривітний, я стикалася з ним у ліфті. «Я не можу», — кажу я.

Мені здається, що від звуку власного голосу моє тіло немов зморщується. На якусь частку секунди я затримую погляд на килимі, що здавався таким бездоганно м’яким із висоти людського зросту, а на дотик виявився зовсім іншим,