Сергій Вікторович Жадан - Життя Марії

Самотня сосна за єврейським будинком,

Сипучі піски, рівнина аж до кінця.

Вапняний пил, котяться вагони,

А у вагонах чиясь скарга вискімлена.

Візьми мандоліну, на мандоліні

Все це зіграєш

Ех, пальцем по струнах.

Чудова пісня,

Безплідне поле,

Випито склянку,

Більше не треба.

Глянь, йде із міста дівка весела,

Легкі черевики, підстрижена гривка,

Давай, хороша, побався з нами.

Безплідне поле,

Заходить сонце.

Варшава, 1943/44

Бідний поет

Перший порух є співом,

Вільним голосом, що наповнює гори й долини.

Перший порух є радістю,

Але вона лишається відібраною.

І коли роки змінюють кров,

А тисяча планетарних систем народилась і згасла в тілі,

Сиджу, підступний і розгніваний поет,

Зі злісно примруженими очима,

І, зважуючи в долоні перо,

Обдумую помсту.

Відкладаю перо, воно пускає пагони та листя,

Покривається квітом,

А запах його безсоромний, бо там, на реальній землі,

Такі дерева не ростуть, і зневагою є

Принесений знедоленим людям запах цього дерева.

Одні ховаються в розпач, солодкий,

Як міцний тютюн, як склянка горілки,

Випита в годину втрати.

Інші плекають надію нерозумних,

Рожеву, як еротичний сон.

Ще інші знаходять спокій у сліпому поклонінні вітчизні,

Що може тривати довго,

Хоча й не набагато довше, ніж триває

Все ще дев’ятнадцяте століття.

Але мені дана цинічна надія,

Бо відколи розплющив очі, я не бачив нічого,

Крім пожеж і різанини,

Окрім кривди, принижень

І смішної ганьби марнославців.

Дана мені надія помсти іншим і самому собі,

Оскільки я був тим, хто знав

І не мав для себе з того жодної користі.

Варшава, 1944

У Варшаві

Що робиш на руїнах собору

Святого Івана, поете,

Цього теплого весняного дня?

Про що думаєш тут, де вітер,

Від Вісли віючи, розвіває

Червоний пил згарищ?

Присягав, що ніколи не будеш

Жалобною плакальницею.

Присягав, що ніколи не торкнешся

Великих ран свого народу,

Щоби не перетворити їх на святість,

Прокляту святість, що переслідує

Нащадків через віки.

Але той плач Антигони,

Яка шукає свого брата,

Щось, чого не можна

Витримати. А серце —

То камінь, що в ньому, ніби комаху,

Замкнуто темну любов

Найнещасливішої землі.

Не хотів любити так,

Не було це моєю метою.

Не хотів співчувати так,

Не було це моєю метою.

Моє перо легше

За перо колібрі. Цей тягар

Мені не під силу.

Тож як я житиму в країні,

Де нога чіпляється за кості

Непоховані найближчих?

Чую голоси, бачу посмішки. Не можу

Нічого написати, бо п’ятеро рук

Хапають моє перо

І вимагають писати їхню історію,

Історію їхнього життя й смерті.

Чи ж для того я створений,

Аби лишатись жалобною плакальницею?

Я хочу оспівувати свята,

Радісні гаї, до яких

Приводив мене Шекспір. Лишіть

Поетам хвилю радості,

Бо згине ваш світ.

Божевілля — жити без усміху,

Й повторювати два слова,

Звернені до вас, померлі,

До вас, чиєю долею

Мала бути радість

Звершень думки і тіла,

Пісень, бенкетів.

Два вцілілих слова:

Правда і справедливість.

Краків, 1945

Дитя Європи

1

Ми, кому ласощі дня проникають в легені,

Хто бачить галуззя, яке розквітає в травні,

Є кращими за тих, хто загинув.

Ми, що жуємо, смакуючи, їжу

Й цінуємо повною мірою любовні розваги,

Є кращими за тих, кого поховали.

З печей вогняних, з-поза колючих дротів, де свище

                                       осені безкінечної вітер,

З битв, коли в спазмах ричить ранене кимось повітря,

Врятувалися ми хитрістю і знаннями,

Посилаючи інших у більш небезпечні місця,

Підіймаючи їх закликами до бою,

Відступаючи в передчутті безнадійної справи.

Маючи на вибір смерть власну і смерть свого друга,

Вибирали ми його смерть, холодно мислячи:

Аби лише збулося.

Причиняли двері газових камер, крали хліб,

Знаючи, що наступний день буде тяжчим за попередній.

Як і належить людям, пізнали добро і зло.

Наша злостива мудрість на землі собі рівних не має.

Належить визнати, що ми — кращі за інших,

Легковірних, запальних і слабких, тих,

Що не цінували життя.

2

Шануй здобуті вміння, дитя Європи.

Спадкоємцю готичних соборів, барокових костьолів

І синагог, де лунав плач скривдженого народу,

Спадкоємцю Декарта й Спінози,

Правонаступнику слова «честь»,

Епігоне Леонідів,

Шануй уміння, здобуті в грізну годину.

Розум маєш тренований, здатний розпізнати одразу

Добрі і злі сторони кожної речі.

Розум маєш скептичний і вишуканий, що дає нам утіхи,

Про які нічого не знають примітивні народи.

Цим розумом ведений, розпізнаєш одразу

Слушність порад, що ними ділимося з тобою.

Нехай ласощі дня проникають в легені.

Для цього маєш правила — мудрі й суворі.

3

Не може бути мови про тріумф сили,

Оскільки це та епоха, перемагає в якій справедливість.

Не згадуй силу, аби ще хтось не запідозрив,

Що ти потайки визнаєш занепалі доктрини.

Хто має владу, завдячує за це логіці історії.

Віддай логіці історії частину, що їй належить.

Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу,

Про руки, що власне фальшують експеримент.

Хай не знають руки твої, фальшуючи експеримент,

Про уста, що власне виголошують гіпотезу.

Вмій передбачити пожежу з безпомилковою точністю.

По чому підпалиш дім, і збудеться те, що мало бути.

4

З малого насіння правди вирощуй брехні рослину,

Не наслідуй тих, що брешуть, легковажачи дійсністю.

Нехай буде брехня логічнішою за те, що сталось,

Аби втомлені мандрівники знайшли в ній утіху.

По дневі брехні збираймося в добірному колі,

Б’ючи по стегнах зі сміху, коли згадає хтось наші вчинки.

Роздаючи похвали під назвою кмітливості