Сергій Вікторович Жадан - Життя Марії

спалахи сонні.

А ті, що чекали блискавиць і громів,

Розчаровані.

А ті, що чекали знаків і архангельських труб,

Не вірять, що вже почалося.

Доки сонце з місяцем над нами влітку,

Доки джміль сідає на квітку,

Доки народжуються рожеві немовлята,

Ніхто не вірить, що вже почалося.

Лише сивочолий старий, який міг би бути пророком,

Але не пророк, їх і так багато повсюди,

Говорить, підв’язуючи помідори:

Іншого кінця світу не буде,

Іншого кінця світу не буде.

Варшава, 1944

Бідний християнин дивиться на гетто

Бджоли відбудовують червону печінку,

Мурахи відбудовують чорну кість.

Розпочинається роздирання, топтання шовку,

Розпочинається товчення скла,

Дерева, міді, нікелю, срібла, гіпсової піни,

Блях, струн, труб, листя, куль, кришталю —

Бах! Фосфоричний вогонь із жовтих стін

Ковтає людське та звірине волосся.

Бджоли відбудовують щільники легень,

Мурахи відбудовують білу кість.

Розривається папір, гума, полотно, шкіра, льон,

Волокна, тканина, целюлоза, волосся,

Зміїна шкіра, дроти.

Валиться в полум’ї дах, стіна, і жар огортає фундамент.

Лишається тільки піщана, витоптана,

З єдиним безлистим деревом

Земля.

Повільно, риючи тунель, суне охоронець-кріт

З маленькою червоною лампою на голові.

Торкається тіл похованих, рахує, проштовхується далі.

Розрізняє людський попіл за райдужними опіками,

Попіл кожної людини за іншою барвою райдуги.

Бджоли відбудовують червоний слід.

Мурахи відбудовують місце по моєму тілі.

Боюся, дуже боюся охоронця-крота.

Його повіки набрякли, мов у патріарха,

Який довго сидів при світлі свічок,

Читаючи велику книгу видів.

Що скажу йому, я, Жид Нового Заповіту,

Котрий чекає дві тисячі літ на повернення Ісуса?

Моє розбите тіло видасть мене його поглядові,

І він зарахує мене до помічників смерті:

Необрізаних.

Варшава, 1943

Пісня громадянина

Камінь із дна, що бачив висихання морів

І мільйон білих риб, які, помираючи, тріпотіли —

Я, бідний чоловік, бачу тьму оголених людей

У неволі. Бачу краба, що годується їхнім тілом.

Я бачив занепад країн і загибель народів,

Утечу королів та імператорів, міць тиранів.

Можу розповісти нині, цієї години,

Що однак — існую, хоча все і гине,

Що краще живий пес, аніж мертвий лев,

Як мовить Писання.

Я, бідний чоловік, сидячи на холодному стільці,

                                          із заплющеними очима,

Зітхаю і думаю про зоряне небо,

Про неевклідів простір і розмноження амеби,

Про високі кургани термітів.

Доки ходжу — сплю, коли засну — з’являється ява,

Біжу гнаний і залитий потом

Площами міст, які зоря відносить яскрава,

Під мармуровими уламками розвалених брам

Торгую алкоголем і золотом.

А я ж стільки разів уже був так близько,

Діставався серця металу, духу землі, вогню та води,

І невідоме відкривало своє лице,

Як відкривається спокійна ніч, в потоці відбита.

Й вітали мене дзеркальні міднолисті сади,

Що гаснуть, рукою накриті.

І зовсім близько, оранжерея світів, за вікнами, раптом,

Де хрущ малий і павук планетам є рівні,

Де, ніби Сатурн, мандрівний спалахує атом,

А женці підносять до вуст холодний глек

Серед пекучого літа, шукаючи тіні.

Хотів саме цього й більш нічого. Наприкінці,

Як старий Гете, перед лицем землі стати,

Щоб примирити й розпізнати її,

З працею, піднесеною, як лісова фортеця

Над рікою затінків нетривких і мінливих світел.

Хотів саме цього й більш нічого. Тож хто

Винен? Хто зробив так, що мені відібрано

Молодість і зрілий вік, що приправлено

Жахом мої найкращі роки? Хто,

Ах, хто винен, хто винен, о Боже?

І думати можу лише про зоряне небо,

Про високі кургани термітів.

Варшава, 1943

Кав’ярня

З того столика в кав’ярні,

Де в зимові полудні сяяв сад в інеї,

Лишився я один.

Міг би туди увійти, якби захотів,

Й вистукувати пальцями в зимовій пустці,

Викликаючи тіні.

Імла зимова на шибі та сама,

Але ніхто не ввійде.

Жменя попелу,

Пляма гнилизни, присипана вапном,

Не здійме капелюха, не промовить весело:

Ходімо вип’ємо.

З недовірою торкаюсь холодного мармуру,

З недовірою торкаюсь власної руки:

Це все є, і я є в діянні дійсності,

А вони замкнуті на віки віків

У своєму останньому слові, в останньому погляді.

І далекі, як імператор Валентиніан,

Як вожді масагетів, про яких невідомо нічого —

Хоч минув ледве рік, два чи три роки.

Можу ще бути лісорубом у лісах далекої Півночі,

Можу промовляти з трибуни чи зняти фільм

У спосіб, для них незнаний.

Можу відчути смак фруктів із океанських островів

І мати своє фото в одязі другої половини століття.

А вони вже назавжди — як погруддя в жабо та фраках

З жахливої енциклопедії Ларусса.

Але часами, коли вечірня зоря

Забарвлює дахи бідної вулиці,

Заглядаюсь у небо — й бачу там, поміж хмар,

Хиткий столик. Кельнер крутиться з тацею,

А вони дивляться на мене, вибухаючи сміхом.

Бо я ще не знаю, як це —

Гинути від жорстокої людської руки.

Вони знають, вони добре знають.

Варшава, 1944

Передмістя

Рука з картами падає

В пісок гарячий,

Сонце вибілене падає

В пісок гарячий.

Фелек банкує, Фелек тасує,

І світло пронизує колоду,

Пісок гарячий…

Зламана тінь труби. Дрібна трава.

Далі місто відкривається кривавою цеглою.

Руді завали, дріт сплутаний на зупинках.

Кузова заржавілого сухе ребро.

Зблискує кар’єр.

Пляшка порожня закопана

В пісок гарячий,

Крапля дощу упала

В пісок гарячий.

Янек банкує, Янек тасує,

Граємо й линуть липні і травні,

Граємо рік, потім другий, четвертий,

І світло крізь чорні сиплеться карти

В пісок гарячий.

Далі місто відкривається кривавою цеглою,