Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

щоденнику — санскритською літерою та цифрою: А420, КША 555, ДХА2323 і так далі. Вивчаючи в емоційному спектрографі випромінення великих і малих людських колективів, він поступово приходив до висновку, що основним рушієм людського суспільства є почуття власності та відособленості. Саме це переживання домінувало у спектральній карті людських емоцій. Із них уже формувалися емоції гніву, жадібності, азарту, а затим і гордощів та заздрості. Почуття відокремленості ж видавалося фундаментальним переживанням людини. Це спостереження було вартим доброї доповіді в Королівському науковому клубі, однак Асура Махарадж із гучними заявами не поспішав. Він вирішив детальніше обстежити всі можливі варіанти прояву людей, аби упевнитись у первинності цих емоцій. Адже в подальшому на основі його висновків будуть вибудувані надскладні проекти, варті мільярдів і мільярдів золотих.

Як виявилось, наукова інтуїція не підвела його. Випадково натрапивши на ряд стресових ситуацій в общинах пакистанських імігрантів у Нью-Джерсі, США, він побачив аномальне випромінення у фіолетовій частині спектру. В умовах загрози для життя раптом переставали діяти вивірені статистикою закономірності. Замість того, аби перед обличчям смерті посилювати конкуренцію і боротьбу за життя, люди демонстрували підтримку та взаємодопомогу. Асура Махарадж вирішив перевірити, чи ця аномалія властива тільки даній етнічній групі, і з подивом відкрив, що в тій чи іншій мірі фіолетовий край спектрографа починає реєструвати активність кожного разу й для кожної з відомих общин.

Оце було вже справді сенсаційно. Схвильований, він вирішив поділитися своїми спостереженнями зі старшим науковим керівником. Однак його ентузіазм залишився нерозділеним. Той вичитав Асуру Махараджа за безцільне гаяння часу, а нетипові результати спектрографії списав на дефект приладу.

Тим не менше, Асура Махарадж вирішив продовжити свої дослідження, тепер уже потай від кафедри і свого керівника. У царині людських емоцій він був, по правді, першопроходцем. До нього ніхто не вважав людські почуття вартими бодай якоїсь уваги. Серед наґів побутувала думка, що емоції є результатом поганого травлення, і тяжіли до того, аби відносити цей вид переживань або до чуттів, показавши, що це — один із примітивних способів насолоди, або ж до розуму, довівши, що то — тимчасові затьмарення інтелекту. Так, загалом, серед науковців Патали надійно укріпилася думка, що емоції є різновидом психічних розладів, і у здорової особистості їх бути не повинно.

І все-таки… Перегорнувши наукові вісники за останні півстоліття, Асура Махарадж побачив, що серйозно даним питанням ніхто не займався. Це тільки розпалило його інтерес до людського виду, й Асура Махарадж зайнявся самостійним дослідженням.

Не знаходячи відповіді у традиційних джерелах знань, зневірившись у спроможності самотужки розібратись у причинах особливого у всіх значеннях становища людини, він сягнув по не зовсім авторитетні для серйозного вченого книги. Під виглядом туристичних мандрівок він відвідав декілька скрайніх регіонів Патали, де контроль Виконавчого комітету був не таким сильним. Ці райони славилися хорошою контрабандою з верхніх світів. Задешево він викупив у якогось старого пігмея скриню зі старовинними трактатами, серед яких були писання не тільки наґів, але й людей та богів. І, як то зазвичай буває, відповідь прийшла зовсім не з тієї сторони, з якої очікувалась. Натрапивши на повсюдні згадки про Абсолют як певну граничну, довершену, вичерпну відповідь, сказати б, Істину, він загорівся новою ідеєю: а що, як спробувати віднайти вираження Абсолюту серед людей? Адже Абсолют має, згідно власного ж визначення, своє вираження в усьому — отже, він має знаходитись і серед людей.

Із точки зору традиційної науки це була повна єресь, за яку його могли просто відсторонити від роботи. На нижніх світах поняття абсолюту воліли розглядати як скрайнє вираження відносності. Асуру Махараджа збентежила прямо протилежна думка. А що, як Абсолют має, окрім абсолютно відносного, також і абсолютно конкретний вимір?

І хоча ця ідея пахла зле — пахла пропагандою, фанатизмом, пахла невіглаством напівбогів, пахла відстороненням від проекту і навіть звільненням — він кинув усе і серед ночі, зірвавшись із ліжка, кинувся у лабораторію перевірити свої припущення на практиці.

Йому не потрібно було навіть довго настроювати акшаянтру. Він виставив заледве десяту частину показників у максимальне положення, коли пристрій вивів на екран зображення Даші.

— Мій Боже, — вирвалось у нього, і руки його опустились, а рот його відкрився. Асура Махарадж зрозумів, що він приїхав, приплив, дістався свого кінцевого пункту призначення.

Вона сяяла наче сонце, наче шоста Веда, наче забутий лебідь.

Вона була трояндою на світанку і світанком після ночі душі.

Вона була весною і першим теплом, смаком води і первісним запахом землі.

Асура Махарадж в одну мить відчув у серці щось таке, для чого він не знав іще слів, і, разом із тим, фрази з писань, що він викупив у старого пігмея, підказали йому, що він закохався.

Розум його торкнувся серця, а вуста самі розповзлися в нове, ще не знайоме йому відчуття посмішки.

Коли Асура Махарадж зрозумів, що відбулося, він схопився за голову, потім задер руки до неба і закричав на всю лабораторію:

— Еврика! Еврика! Я закохався! Я закохався!!!

***

Асура Махарадж, перехиляючись через перила мосту і ледь не падаючи донизу, радісно посміхався, пригадуючи ці моменти. Тепер усмішка не сходила з його обличчя — і йому не треба було нічого робити для цього. Це було особливістю людського тіла — воно було кращим провідником для почуття, що загорілося в його серці тієї пам’ятної ночі.

Асура Махарадж перевів погляд на повний місяць, що вже високо піднявся над Мангеттеном. Глупа ніч стояла над землею.

— Так, так, так, — почув він раптом знайомий голос. Асура Махарадж розвернувся на звук і побачив чоловіка, що поволі приближався до нього по пішохідній доріжці. Чоловік був одягнутий у світлий плащ, сяючий у світлі місяця білий шалик і капелюх. Незважаючи на зморшкувате обличчя, трохе схоже на морду ящірки, Асурі Махараджеві не потрібно було довго думати, аби вгадати, хто приховав себе під цією личиною.

— Помічник верховного судді Раху!

— Авжеж, він, власною персоною, — чоловік припідняв капелюха у привітанні і став біля Махараджа, вхопившись руками за поручні. — Як ваші справи, пане? Насолоджуєтесь краєвидами? Були сьогодні на Бродвеї? Їздили канатною дорогою на Рузвельт-Айленд? Пили молоде просеко на даху Метрополітен-музею? Курили сигару?

— Даруйте, нічого з цього. Мав сьогодні важливу зустріч.

— Ах, так! Поміч сліпим! Як благородно! Геть забув про ваших фавориток. А мав би пам’ятати ж! Ви так барвисто змалювали це… як ви це назвали?

— Любов?

— Любов!.. Цю любов на своєму пам’ятному виступі. Бачите, я вже старий, і всі ці модні штучки у