Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

мене в голові не тримаються. До речі, маю для вас погані новини. Про вас уже всі забули там, під землею. Уявляєте, ні словом не згадують. Ані-ні. Так минає підземна слава!

— Чудово. Підземна слава — останнє, що мені зараз потрібно. У свою чергу дозвольте поцікавитись, чим завдячую цьому пізньому візитові? Чи не зачасто відвідуєте вигнанця, про якого вже всі забули? За останню добу ми бачимось уже, здається, втретє.

— Нічим. Нудний прийом у верховного судді. Ненавиджу ці світські балачки. А ви маєте дивовижне почуття гумору. Ви й самі не здогадуєтесь, які часом смішні речі вилітають із вашого рота.

— Пізнавати науку, яку пізнаю зараз я — радісно. Тож нічого страшного, що хтось порадіє поруч, я так гадаю. Бачите, такі речі, як слава, престиж і статус із часу мого наукового відкриття суттєво втратили свої позиції. Тепер мені близькі зовсім інші цінності. Принаймні, ті дорогі серцю речі, які зазвичай плекають у нас, на нижніх планетах, зараз не видаються аж такими потрібними.

Помічник судді хижо усміхнувся.

— Он як? То, може, ви поділитеся, що за цінності ви тепер сповідуєте? Що ж це — роздача хлібів? Допомога сиротам?

— Так далеко у своїх міркуваннях я ще не заходив, — стримано відповів Асура Махарадж. Він усвідомлював усю двозначність цього діалогу, так само, як і те, що помічник судді може послужити свого роду посланцем у нижні світи та якимось чином сприятиме поширенню відомостей про його відкриття. Це було б, як йому видавалось, не зайвим. Він кидав інтелектуальний виклик всьому зміїному суспільству, і це зобов’язувало. Тому він, доволі обережно, а все ж відповів:

— Що ж, пане помічнику судді. Із моєї двоногої позиції бачиться, що свобода, до якої ми, істоти наділені розумом, так прагнемо, не можлива так, як ми її собі придумали. Ми звикли визначати свободу негативно — як свободу від чогось: від закону, обов’язку, слабкості, врешті, від страждання. Однак така свобода, як мені здається, неповна, недосконала. У ній немає сенсу. Тільки якщо є об’єкт віддачі цієї свободи, щось, заради чого ми вільні, — тільки в такому разі свобода має сенс, і є справді свободою, а не ескапістською ілюзією.

— Свобода, ха-ха-ха! — розреготався помічник судді Раху, і від почутого став стукати кінцем палички по землі. — Свобода! І це ви мені про неї розповідаєте, ой, не можу! Як добре, що я пішов із того нудного бенкету. О, ви справді вмієте веселити.

Сміх помічника Раху перейшов у кашель, він сплюнув мокроту і втишився.

— Мій юний друже. Хоч і не в правилах доброго тону хвалитися вміннями, та, здається, ситуація вимагає. Дозвольте вам продемонструвати один із плодів йогічної практики — бачення на відстані!

Помічник судді Раху змахнув паличкою у повітрі — і наче якась паволока спала з очей Асури Махараджа. Світ постав перед Асурою Махараджем увесь і одразу, наче під тисячократним збільшувальним склом. Опукло й прозоро він бачив усе навколо на багато миль у таких деталях, що жодна тріщина в стіні, жодна травинка не могла сховатися від його зору.

— О Асуро! Погляньте на це прекрасне місто… Ах, Нью-Йорк, Нью-Йорк. Ось вона, країна свободи. Ви знаєте, що серед усіх трьох світів Америка — це саме уособлення свободи? Ніде так не цінують свободу, як тут. Напівбоги надто зайняті ритуалами. Наґи надміру поглинуті насолодами. Ні в тих, ні в інших немає часу бути вільними. Зі старої гвардії йогів залишилися хіба ваш дядько та я, хто ще розуміє ціну свободі. Але тут, на середніх землях, а надто ж в Америці, цей аромат блуду і благочестя переплітається в унікальний букет — запах незалежності. Чистий запах его. М-м-м-м, який же він солодкий, — помічник судді з насолодою втягнув у ніздрі запахи смогу та нічної сирості.

— Погляньте на всіх тих людей, що поспішають серед ночі! Погляньте на тих, що досі зайняті справами в офісі! Погляньте на тих, кому не спиться, хто несе службу, кого тримають на варті діти і хворі!

— Я бачу всіх, як на долоні! — видихнув зачудовано Асура Махарадж.

— Всі ці милі істоти переконані, що вони абсолютно вільні! Всі ці домашні тваринки, рибки і папужки, коти і собаки, а також їх власники — діти і їх матері, глави сімей і дідусі з бабусями. Як вільно почувають себе ці бізнесмени, ці торговці, повії й бандити, всі ці бездомні, що п’яними лежать по закутках і тупиках. Усі вони переконані, що діють за власною волею!

Асура Махарадж, що далі дивився, то все ясніше помічав, як кожен, кого називав помічник судді, виявлявся прив’язаним до тонких золотих ниток, що тягнулися від його рук і ніг кудись у небеса. Під порухами ниток люди жестикулювали, переставляли ноги, розкривали роти і ворушили язиками. Усі вони були наче маріонетки у величезному зачарованому театрі ляльок.

— Але ж дивіться далі! — сказав помічник судді, і знову змахнув тростиною у повітрі. Неначе ще одна завіса спала перед Асурою Махараджем. За тим Нью-Йорком, який знав Асура Махарадж, почали з’являтися усе нові й нові міста — дедалі вищі, багатші. Здавалося, ряди міст здіймалися все вище й вище, аж до самих небес, зроблені з гірського кришталю, з коштовного каменю, з чистого золота, блиск якого перетворив ніч на день. Висячі сади та літаючі ліси впліталися в мереживо небесних міст, арки та анфілади пронизували їх вигадливими переходами, а стрімкі шпилі башт здіймалися у захмарну височінь. Асура Махарадж побачив ріки й моря, невидимі до цього часу, побачив гряди гір, оповиті кількома рівнями хмар, вищі за будь-які гори цієї планети. Серед цієї сліпучої розкоші Асура Махарадж розгледів прекрасних напівбогів, які розважалися з райськими дівами, мудреців, заглиблених у споглядання, святих, що здійснювали сприятливі релігійні обряди.

— О махасіддха! О великий йогіне! Що за видіння відкриваєте ви мені? Чи сон це, чи ява? Мій розум тріпоче в збентеженні! — упавши на коліна, промовив Асура Махарадж зі складеними в зачудуванні долонями.

— Погляньте ще! — і помічник судді змахнув своєю паличкою втретє.

Наче хмари розступилися під ногами в Асури Махараджа, й він узрів, як глибоко вниз ішли все нові й нові міста, дедалі більш розкішні, такі, що затьмарювали своїм багатством і сяйвом навіть палаци богів. Він бачив міста дакшів, данавів, калей, пані, гномів і тролів, нівата-кавачів і, врешті, побачив саме дно, де, потопаючи в тропічній зелені, виблискуючи смарагдами та сапфірами, дихала нічними криками пав і папуг його рідна Бгоґаваті, столиця підземного царства. Він