Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Обличчя Громова стало непроникним. Дружина. Анна Павлівна. Та сама жінка, яка плакала і здавалася такою нещасною. Можливо, її горе було щирим. А можливо, це була лише гра?

– Микито, ви залишитеся тут», – сказав Громов. – Нікуди не йдіть. А ми мусимо ще раз поговорити з Анною Павлівною.

Петро Петрович кивнув. Нарешті, щось конкретне. Щось, що можна помацати. Гроші. Зниклі гроші. Це, здавалося, вкладалося у звичайну кримінальну схему. Але… чому тоді зник сам Федір Іванович без сліду? Чому інші люди теж зникали?

– Може, той, хто прийшов за грошима, і його забрав? – припустив Петро Петрович, більше до себе, ніж до Громова.

– Але чому так чисто? І чому інші? Василь? Галина? Микола? Вони не схожі на людей з великими грішми чи таємними боргами, – заперечив Громов. Нова зачіпка ніби прояснила одну справу, але ще більше заплутала загальну картину.

Вони повернулися до будинку, де їх чекали Коваленко, який нудився над паперами, та огрядний оперативник, який вже закінчив свої сухарики і шукав, чим би себе зайняти. Анна Павлівна сиділа на кухні, пила чай, все ще змарніла, але вже спокійніша.

– Анно Павлівно, – почав Громов, його голос був офіційним, без співчуття, яке він показував раніше. – Нам потрібно ще раз поговорити. Про гроші вашого чоловіка. Про велику суму готівки, яку він передав Микиті.

Жінка здригнулася. Її очі розширилися від страху. 

– Гроші? Які гроші? Я нічого не знаю!

– Не треба, Анно Павлівно, – спокійно, але твердо сказав Петро Петрович. – Микита все розповів. І про пакет. І про те, що ви знали.

Анна Павлівна подивилася на них, наче на ворогів. Її обличчя спотворилося не від горя, а від злості та страху.

– Та добре! Були гроші! Ну і що?! Це наші гроші! Федя заробив! – вигукнула вона, намагаючись взяти себе в руки.

– Заробив? Або… отримав? В борг? Чи, можливо, це був викуп? – Громов йшов ва-банк, намагаючись вибити її з рівноваги.

– Нічого він не отримував! Це наш з ним… спільний секрет! – вона різко замовкла, зрозумівши, що сказала зайве. – Він хотів… хотів купити дещо. Тут. У Заліссі.

– Купити що? – насторожився Петро Петрович. Він знав, що у Заліссі не так багато того, що можна купити за кілька тисяч доларів.

– Землю, – тихо відповіла Анна Павлівна. – Хотів розширитися. Купити сусідню ділянку. Біля лісу. Там, де… ну, де його дача.

Земля біля лісу. Гроші. Погрози. Зникнення. Людський мотив. Але знову це прокляте «біля лісу». І знову – жодного сліду.

Вони отримали першу вагому зачіпку, першу конкретну версію, пов'язану з грошима та можливою кримінальною діяльністю Федора Івановича. Для Громова це був ковток свіжого повітря – нарешті щось, що він міг зрозуміти. Але для Петра Петровича, який бачив, як Ліс змінюється і мовчить, ця нова версія, попри свою реальність, все одно не пояснювала головного: чому люди зникали без сліду? І чому саме тут, на краю цього давнього, темного Лісу?

Секрет садівника відкрив двері до таємниць дачника. Таємниць, що пахли грішми, ризиком та міським криміналом. Але чи були ці таємниці справжньою причиною зникнень, чи лише ширмою для чогось набагато більш давнього і страшного, що ховалося в глибині Заліського Лісу? Питання висіло в повітрі, важке і гнітюче, як мовчання дерев за вікном.