Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 9

Ранок у Заліссі був сірим і вологим. Дощ, що йшов вночі, залишив по собі запахи мокрої землі та прілого листя, посилюючи відчуття похмурості та ізоляції. Петро Петрович налив собі і майору Громову міцного, майже чорного чаю в кухлі з щербинками. Вони сиділи в кабінеті дільничного, освітленому єдиною лампою під зеленим абажуром, і обговорювали вчорашні відкриття.

– Отже, гроші були. І нема їх тепер, – підсумував Петро Петрович, похитуючи головою. Його обличчя, зморене безсонням та тривогою, виглядало ще більш зморшкуватим, ніж зазвичай. – І садівник той, Микита… хоч і простакуватий, але не схожий на злодія. Хоча хто його знає.

Громов потягнув чай, обпікаючи язика. Місцевий чай був міцнішим за його звичний, але зігрівав і трохи прояснював думки.

– Микита – лише одна з ланок. Він підтвердив наявність грошей і те, що Федір Іванович їх ховав і боявся. Ключова фігура зараз – Анна Павлівна. Вона знала про гроші. Вона знала про їхнє призначення – купівлю землі. І вона заперечувала це. Чому?

– Банально, майоре. Жінка завжди знає більше, ніж говорить. Особливо коли діло пахне смаленим, – пробурмотів дільничий. – Але земля… Залісся не Майамі. Тут земля дешева. За що там такі гроші платити?

– Це ми й маємо з’ясувати, – сказав Громов, підводячись.

Його рухи були чіткими, міськими, ніби він не помічав липкої атмосфери провінційного містечка.

– Потрібно ретельно обшукати дачу. Можливо, є якісь документи, записи. Щось, що пояснить, чому ця земля коштувала стільки і хто її продавав.

Петро Петрович зітхнув. Обшук – це завжди неприємно. Особливо коли в домі вдова, яка щойно втратила чоловіка. Але він розумів, що майор має рацію. Логіка Громова, хай і чужа Заліссю, принаймні давала якийсь напрямок.

Вони поїхали на дачу Федора Івановича. Дорогою повзли по калюжах, а Ліс стояв по обидва боки дороги, мовчазний і байдужий під дрібним, холодним дощем. Петро Петрович знову відчув його присутність. Не просто дерева і кущі, а щось більше, древнє і спостережливе. Він зиркнув на Громова. Майор дивився просто перед собою, зосереджений на дорозі, але його погляд здавався напруженим. Може, він теж щось відчував, просто не давав собі в цьому зізнатися?

Анна Павлівна зустріла їх біля дверей. Вона була бліда, очі червоні від сліз, але трималася з помітною гідністю, яка межувала з напруженістю. На ній був темний халат, волосся зібране в недбалий пучок.

– Доброго ранку, Анно Павлівно, – м’яко почав Петро Петрович. – Ми мусимо провести більш ретельний огляд будинку. Шукаємо будь-які папери, документи, що могли б пролити світло на зникнення Федора Івановича».

Анна Павлівна завагалася, поправила халат.

– Навіщо? Я ж усе розповіла… Він просто пішов на риболовлю… –  Її голос був тихим, майже нечутним.

– Анно Павлівно, – підключився Громов, його тон був більш офіційним, але без натиску. – Ми знаємо про гроші. І про те, що вони призначалися для купівлі землі. Ми також знаємо про погрози, які отримував Федір Іванович.

Вдова здригнулася. Її очі розширилися від страху, але вона швидко опанувала себе.

– Микита… Він усе розповів?

– Микита – лише садівник. Нас цікавите ви, Анно Павлівно. Ваш чоловік зник. Є обставини, які ви не повідомили», – сказав Громов, роблячи крок у будинок. Петро Петрович пішов за ним, кинувши вдові співчутливий погляд.

Дача була затишною, видно було, що в неї вкладали душу. Кімнати були невеликі, але чисті, повні милих дрібничок, які створювали атмосферу обжитого простору. Проте зараз над цим затишком висів тягар горя і страху.

Громов одразу взявся за діло. Він методично оглядав полиці, столи, шухляди. Його погляд ковзав по книгах, фотографіях, сувенірах, шукаючи щось, що вибивалося із загальної картини. Петро Петрович, тим часом, більше звертав увагу на деталі, які могли б розповісти про життя мешканців: на недопиту чашку чаю на столі, на якусь дрібничку, що могла мати особливе значення.

Анна Павлівна стояла осторонь, спостерігаючи за ними з тривогою. Вона схрестила руки на грудях, ніби захищаючись.

– Анно Павлівно, ми не звинувачуємо вас ні в чому, – сказав Петро Петрович, підійшовши до неї. – Але кожна деталь може допомогти знайти Федора Івановича. Чи пояснити, що сталося.

Вона мовчала, дивлячись у підлогу.

Громов тим часом відчинив шухляду старого бюро у вітальні. Серед купи старих газет, квитанцій та іншого мотлоху, що накопичується роками, його уваги привернула невелика папка з цупкого картону. Вона не була підписана, але виглядала акуратнішою за решту вмісту шухляди.

– Здається, щось є, – пробурмотів він собі під ніс.

Петро Петрович і Анна Павлівна підійшли ближче. Громов обережно відкрив папку. Всередині лежали документи, надруковані на старому папері, з печатками та підписами. Це був договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Громов швидко проглянув документ. Його очі забігали по рядках.

– Договір… купівлі-продажу… земельної ділянки… п’ятнадцять соток… біля узлісся…» Він підняв погляд на Анну Павлівну. – Ділянка номер… тринадцять?

Петро Петрович здивовано нахмурився. Ділянка номер тринадцять… Вона була на самому краю Залісся, майже повністю оточена лісом. Там ніхто не хотів будуватися, місце вважалося… дивним. Навіть місцеві, які не боялися лісу, оминали ту ділянку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍