Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Садівник помітно зблід. Його руки, які щойно вправно поралися з землею, тепер тремтіли. Петро Петрович зрозумів, що Микита щось приховує.

– Ні… нічого такого, – пробурмотів Микита, намагаючись відвести погляд.

– Микито, – втрутився Петро Петрович. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася прихована сила. – Ти мене знаєш. Даремно відмахуєшся. Якщо щось знаєш – кажи. Це не жарти. Люди зникають.

Під поглядом дільничного, який знав його все життя, Микита зламався. Він зітхнув, подивився на Ліс, що стояв непорушною стіною.

– Було… Було таке», – нарешті видавив він. – Федір Іванович… тиждень тому, може трохи більше… дав мені пакет. Прозорий такий. А в ньому… гроші. Багато.

Громов напружився. 

– Багато – це скільки? Приблизно?

– Та хто його знає… Пачки. Великі. Ну… кілька тисяч. Доларів. Я ніколи стільки готівки не бачив, – Микита говорив швидко, ніби скидаючи з себе важкий вантаж.

– Доларів? – уточнив Громов. – І що він сказав? Навіщо дав?

– Сказав… сказав, щоб я сховав. Десь тут, на ділянці. Надійно. На випадок… ну, на випадок всякого. Сказав, що скоро забере.

– На випадок всякого? Це як? Він пояснив?

Микита похитав головою. – Ні. Не пояснив. Просто був якийсь… нервовий. Не схожий на себе. Сказав, що це важливо. Дуже. І щоб нікому ані слова.

Дрібна невідповідність/Зачіпка №6: Зниклий дачник Федір Іванович мав велику суму готівки в доларах і дав її садівнику, щоб той сховав на ділянці «на випадок всякого».

– Де ви їх сховали? – запитав Громов.

Микита запнувся. – Ну… під старою яблунею. Біля коренів. Там ніхто не ходить.

– Микито, – тихо сказав Петро Петрович. – Ти їх звідти брав?

Садівник швидко замахав руками. 

– Ні! Що ви, Петре Петровичу! Навіть не думав! Вони ж… чужі. Страшно мені стало, як він їх дав. Відразу зрозумів – щось нечисте. Але він просив… дуже просив.

– І ви не знаєте, звідки ці гроші? Чому він їх ховав? – Громов намагався зібрати картину.

– Не знаю. Він нічого не казав. Тільки просив сховати. І про дзвінок ще казав, – раптом додав Микита.

– Дзвінок? Який дзвінок? – Громов згадав слова Анни Павлівни про дивний дзвінок.

– Ну… казав, що дзвонив хтось. Голос неприємний. Щось там… вимагали. Погрожували. Сказав, що через ці гроші проблеми, – Микита нарешті почав говорити відвертіше, ніби скинув ще один тягар.

– Він сказав, хто дзвонив? Звідки?

– Ні. Не казав. Тільки що… з міста, мабуть. І що треба ці гроші… віддати. Комусь, – Микита подивився на детективи з переляком. – Може, це через ті гроші його і… забрали?

Громов і Петро Петрович знову перезирнулися. Ось вона, перша конкретна, цілком людська зачіпка. Гроші. Борги. Погрози. Цілком вкладається у версію про кримінал, про те, що Федір Іванович був не просто невинним дачником, а мав якісь проблеми у місті, які наздогнали його тут, у Заліссі.

– Покажіть, де ви сховали пакет, – наказав Громов.

Микита провів їх до старої, розлогої яблуні. Під одним з коренів він розгріб землю. Пакета не було.

– Немає… – прошепотів Микита, його обличчя стало зовсім білим. – Я ж казав! Я їх не брав! Клянусь!

Громов присвітив ліхтариком, який завжди носив з собою. Земля була розрита, але не так, як копав би лопатою. Ніби… хтось копав руками. Або чимось гострим, але невеликим. І зовсім недавно. Слідів ніг навколо – мінімум, і ті, що були, належали, ймовірно, Микиті або самим детективам.

– Коли ви останній раз перевіряли, чи пакет на місці? – запитав Громов, обережно розгрібаючи землю тонкою паличкою.

– Та… дня два тому, може. Перевіряв. Лежав, – Микита ледве тримався на ногах.

Дрібна невідповідність/Зачіпка №7: Пакет з грошима зник з місця схованки після зникнення Федора Івановича, або незадовго до того. Це може вказувати на того, хто знав про гроші. Або на того, хто прийшов за грошима і… за Федором Івановичем?

– Отже, – підсумував Громов, випрямляючись. – Федір Іванович мав велику суму готівки, ховав її, отримував погрози, пов'язані з цими грошима. І гроші зникли з місця схованки. Це вже щось.

– Щось людське, – додав Петро Петрович. Вперше за довгий час у його голосі з'явилася якась визначеність, хоч і невесела. – Це не Ліс. Це гроші. Велика біда через великі гроші.

– Саме так, Петре Петровичу, – погодився Громов. – Це дає нам мотив. І коло осіб, які могли знати про ці гроші. Почнемо з тих, хто знав про цю схованку. Він подивився на Микиту.

Микита затремтів. 

– Я ж казав! Я нікому не говорив! Крім… хіба що…

– Крім кого? – майже одночасно запитали детективи.

– Крім… дружини Федора Івановича. Анни Павлівни, – прошепотів садівник. – Я ж її спитав, що це таке, коли він мені дав. Боявся. А вона… вона відмахнулася. Сказала, що це його справи, щоб я мовчав і робив, що сказано.