Alina Pero - Бунтарка та Бізнесмен, Alina Pero

Тимофій

Ігор увійшов до кабінету без стуку, одразу з порога кинувши на стіл стос документів. Його обличчя виражало втому та роздратування.
— Ну що там з партнерами? — запитав він без зайвих привітань. — Ти знову відклав зустріч?
Я кивнув, не відводячи погляду від панорамного вікна, за яким повільно згасав вечір.
— Так. Ще на кілька днів.
Ігор важко зітхнув і опустився в крісло навпроти мого столу.
— Тимофію, це вже не смішно. Вони втрачають терпіння. Акції продовжують падати. Якщо ти не приймеш рішення найближчим часом… наслідки можуть бути катастрофічними.
Я знав це. Кожене його слово влучало в ціль, нагадуючи про ту прірву, в яку я стрімко котився.
— Я знаю, Ігорю, — тихо відповів я. — Я працюю над цим.
— "Працюєш"? І яке ж твоє рішення? Ти все ще віриш у можливість зберегти цей клятий парк?
Я знову подивився у вікно, на вогні міста, що починали мерехтіти в сутінках.
— Я ще не знаю, Ігорю. Але я обов'язково вирішу.
Ігор розчаровано похитав головою.
— Ти змінився, Тимофію. Ти вже не той прагматичний та рішучий бізнесмен, якого я знав. Ця дівчина… вона тебе просто збила з пантелику.
— Ера… вона відкрила мені очі на деякі речі, — задумливо промовив я. — На те, що є важливішим за прибуток.
— Важливішим? Наприклад, що? Зруйнована кар'єра? Збанкрутіла компанія?
— Людська гідність, Ігорю. Чесність. Відповідальність за свої дії.
Ігор лише махнув рукою, розуміючи, що наша розмова зайшла в глухий кут.
— Гаразд, роби як знаєш, — буркнув він. — Але не забувай, що на кону стоїть не лише твоє майбутнє.
Настала тяжка мовчанка. Ігор нервово перебирав папери на столі.
— І що з цією студенткою? — раптом запитав він, порушуючи тишу. — З цією Ерою. Ти збираєшся якось залагоджувати з нею ситуацію? Бо вона наробила нам чимало проблем.
Я знову згадав нашу випадкову зустріч в університетському коридорі. Її холодний погляд, її різкі слова.
— Я намагався поговорити з нею. Але вона не хоче мене слухати.
— І що ти збираєшся робити? Залишиш усе як є? Дозволиш їй і далі поливати нас брудом?
— Я не думаю, що вона поливає нас брудом, Ігорю, — заперечив я. — Вона говорить правду. Принаймні, свою правду.
— То ти вважаєш, що ми винні? Що ми повинні відмовитися від прибуткового проекту через якусь там студентку?
— Я вважаю, що ми повинні зважати на думку людей. Наслідки наших дій виходять далеко за межі фінансових звітів.
Ігор знову зітхнув, підводячись з крісла.
— Я не розумію тебе, Тимофію. Зовсім не розумію. Але я сподіваюся, що ти знаєш, що робиш. Бо якщо ні…
Він не закінчив фразу, але його погляд був красномовнішим за будь-які слова. Я знав, що він мав рацію. Я стояв на роздоріжжі, і від мого рішення залежало дуже багато. І я мусив його прийняти. Якнайшвидше.