Alina Pero - Бунтарка та Бізнесмен, Alina Pero

Ера

Після довгих вагань я все ж таки вирішила віднести професору Івану Петровичу свої ідеї щодо літературного конкурсу. Я провела кілька годин, ретельно записуючи свої пропозиції щодо тематики, номінацій та можливих заходів для залучення студентів. Зрештою, це був важливий захід для університету, і мої особисті образи не повинні були стати на заваді.
Професор зустрів мене з теплою усмішкою.
— Еро, я знав, що ти приймеш правильне рішення, — сказав він, уважно переглядаючи мої записи. — Твої ідеї просто чудові! Вони додадуть конкурсу свіжості та оригінальності.
— Я готова допомогти з організацією, Іване Петровичу, — сказала я. — Але, як ви знаєте, після того, що сталося… я б хотіла мінімізувати будь-який контакт з Тимофієм Олександровичем.
Професор співчутливо кивнув.
— Я розумію, Еро. Не хвилюйся. Ми знайдемо спосіб організувати роботу так, щоб ви могли співпрацювати дистанційно або через мене. Головне, що ти згодилася допомогти. Твій внесок є дуже цінним.
З відчуттям виконаного обов'язку я вийшла з кабінету професора. У коридорі було як завжди гамірно – студенти поспішали на пари, обговорювали щось жваво. Я йшла, занурена у свої думки, аж раптом ледь не зіткнулася з кимось.
Піднявши очі, я застигла на місці. Переді мною стояв Ординський Тимофій Олександрович.
Його поява була такою ж несподіваною, як і наш перший поцілунок у клубі, тільки цього разу замість здивування я відчула лише холодну неприязнь.
Він виглядав трохи втомленим, але його сині очі, як завжди, дивилися на мене уважно та пронизливо.
— Еро, — тихо промовив він.
Я мовчки дивилася на нього, чекаючи, що він скаже.
— Я хотів подякувати тобі… за те, що ти все ж таки вирішила допомогти з конкурсом. Професор розповів мені.
Його слова заскочили мене зненацька. Я очікувала чогось іншого – виправдань, спроб поговорити про те, що сталося. Але він просто подякував.
— Це не для тебе, — різко відповіла я. — Це для університету та студентів.
— Я розумію, — спокійно сказав він. — Але все одно… дякую.
Настала незручна тиша. Ми стояли один навпроти одного посеред гамірного коридору, розділені не лише фізичною відстанню, але й прірвою непорозуміння та образи.
— Я хотів би поговорити з тобою, Еро, — нарешті порушив мовчанку Тимофій. — Серйозно поговорити. Про все.
Я скептично підняла брову.
— Після всього, що сталося? Я не бачу сенсу.
— Сенс є, Еро. Принаймні для мене.
Він зробив крок у мій бік, але я інстинктивно відступила.
— Залиш мене в спокої, Ординський. Я сказала все, що хотіла.
І, не чекаючи його відповіді, я обійшла його і швидко пішла геть, відчуваючи його важкий погляд у спині. Розмова не відбулася. І я не була впевнена, чи колись вона взагалі відбудеться. Але одне я знала точно: зустріч з ним сколихнула в мені ті емоції, які я так старанно намагалася придушити. І ця зустріч змусила мене задуматися: чи справді я готова остаточно поставити крапку в цій дивній історії?